Айзек Азімов - Фундація та Земля

– Так і є, депутате. Наші ресурси обмежені, і наше життя мусить бути так само суворим, як і наш клімат.

– Але це, міністерко, – і Тревіз простягнув обидві руки, ніби хотів охопити всю кімнату, де він уперше за весь час у цьому світі побачив колір, де на канапах було вдосталь подушок, з освітлених стін лилося стримане сяйво, а підлогу щільно встеляв килим, тож кроки нею були пружні та беззвучні, – це однозначно розкіш.

– Як ви й сказали, депутате, ми уникаємо непотрібної, показної, марнотратно надмірної розкоші. Однак це – розкіш особиста, якій є застосунок. Я тяжко працюю та несу велику відповідальність. Мені потрібне місце, де я можу на деякий час забути про складнощі своєї посади.

– І чи всі компореллонці живуть так, коли інші не дивляться, міністерко?

– Це залежить від важливості роботи та відповідальності. Мало хто може тобі це дозволити, або заслуговує на це, або ж, дякувати нашим етичним нормам, хоче цього.

– А ви, міністерко, можете дозволити, заслуговуєте… і хочете?

– Службове становище має власні привілеї, як і зобов’язання, – відповіла та. – А тепер сідайте, депутате, і розкажіть мені про це своє божевілля. – Вона всілася на канапу, яка повільно ввігнулася під її чималою вагою, і вказала на таке ж м’яке крісло, у якому Тревіз міг дивитися на неї з не дуже далекої відстані.

Тревіз усівся й собі.

– Божевілля, міністерко?

Міністерка помітно розслабилася, спершись правим ліктем на подушку.

– У приватній розмові нам не обов’язково так церемонно дотримуватися правил офіційної бесіди. Ви можете називати мене Лізалор. Я називатиму вас Тревізом. Розкажіть, що у вас на думці, Тревізе, і дослідімо це.

– Розумієте, Лізалор, – Тревіз схрестив ноги та відкинувся у кріслі, – ви дали мені вибір: або добровільно погодитися віддати корабель, або піти під офіційний суд. В обох випадках корабель зрештою дістанеться вам. Однак ви докладали надзвичайних зусиль, щоб переконати мене погодитися на перший варіант. Ви не проти запропонувати мені інший корабель замість мого, щоб ми з моїми друзями могли полетіти, куди захочемо. Ми могли б, якби забажали, навіть лишитися тут, на Компореллоні, й претендувати на громадянство. Що ж до дрібніших питань, ви були не проти дати мені п’ятнадцять хвилин, щоб порадитися з друзями. Ви навіть були не проти привести мене сюди, до ваших особистих кімнат, поки мої друзі зараз, припускаю, перебувають у зручному помешканні. Простіше кажучи, ви доволі відчайдушно підкупляєте мене, Лізалор, щоб я віддав вам корабель, поминувши судовий процес.

– Ну ж бо, Тревізе, хіба ви не схильні визнати за мною поривання людськості?

– Анітрохи.

– І не пристаєте на те, що добровільна відмова буде швидшою та зручнішою за суд?

– Ні! Я б запропонував інше припущення.

– І яке ж?

– Суд має один суттєвий недолік: він публічний. Ви кілька разів посилалися на сувору юридичну систему цього світу, і я підозрюю, що організувати суд без повного його документування буде непросто. Тож Фундація про нього дізналася б і вам довелося б передати їм корабель після вироку.

– Авжеж, – безвиразно погодилась Лізалор. – Корабель належить Фундації.

– Але особисту домовленість зі мною не треба було б офіційно документувати. Ви могли б отримати корабель, і оскільки Фундація про це не знала б – бо вони навіть не знають, що ми зараз у цьому світі, – Компореллон міг би лишити корабель собі. Я певен, саме це ви й маєте намір зробити.

– І навіщо нам це? – Міністерка досі зберігала нейтральний вираз обличчя. – Хіба ми не частина Конфедерації Фундації?

– Не зовсім. Ваш статус – приєднана держава. На будь-якій мапі, де світи-члени Федерації позначено червоним, Компореллон та підвладні йому світи будуть блідо-рожевою плямою.

– Хай навіть і так; як приєднана держава ми точно співпрацюватимемо з Фундацією.

– Невже? Хіба Компореллон не міг би мріяти про повну незалежність, навіть лідерство? Ваш світ старий. Майже всі світи стверджують, що вони старші, ніж насправді, але Компореллон – це по-справжньому старий світ.

Міністерка Лізалор дозволила собі холодну усмішку.

– Найстаріший, якщо вірити деяким нашим патріотам.

– Хіба не могло бути часів, коли Компореллон справді панував серед відносно невеликої групи світів? Чи ви б не мріяли відновити цю втрачену владу?

– Гадаєте, ми мріємо про настільки неможливу мету? Я назвала це божевіллям ще до того, як дізналася, що ви маєте на увазі, а тепер певна у своїх висновках.