Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Його опанував розпач. Невже йому ніколи більше не вдасться заволодіти цією плоттю? Отже, вона сповнена рішучості більш ніколи йому не віддатися? А він завжди носитиме в собі полум’я невтоленного жадання? Збудження, що виникло в ньому під впливом книжок лорда Гітсфілда, загострювало страждання, розпалювало лихоманку. У його душі безладно штовхалися еротичні образи; нагота Елени входила в непристойні групи віньєток, викарбуваних Койні, набувала поз, відомих йому з давнього кохання, утворювала нові сцени, пропонувала себе тваринній хоті чоловіка. Жахіття! Жахіття!

– Хочете, пройдемо туди? – запитав чоловік, з’являючись на порозі, стриманий і спокійний. – Отже, ви зробите мені застібки для мого Гервеція?

Андреа відповів:

– Спробую.

Він не зміг утриматися від внутрішнього тремтіння. У салоні Елена подивилася на нього з усмішкою, що роздратувала його.

– Що ви там робили? – запитала вона з тією самою усмішкою.

– Ваш чоловік показував мені свої реліквії.

– А!

Її губи були складені в уїдливу посмішку, вона дивилася на нього глузливим поглядом, із явним знущанням у голосі. Вона вільно примостилася на широкій канапі, накритій бухарським килимом амарантового кольору, на якому лежали бліді подушки з витисненими на них пальмами зі злинялого золота. Вона сиділа в недбалій позі, дивлячись на Андреа з-під заманливих вій тими очима, які здавалися наповненими чистою і прозорою олією. Вона говорила про всілякі речі світського характеру, але таким голосом, який проникав у найінтимніші жили його, наче невидимий вогонь.

Двічі чи тричі Андреа ловив блискучий погляд лорда Гітсфілда, прикутий до дружини: поглядом, що здавався йому навантаженим усіма перемішаними недавніми нечистотами й непристойностями. Майже при кожній фразі Елена сміялася глузливим сміхом, з дивною легкістю, анітрохи не збуджена тим жаданням, яким були розпалені обидва чоловіки, які щойно набачилися жінок у спокусливих позах у непристойних книжках. Кримінальна думка ще раз сяйнула в мозку Андреа зі швидкістю блискавки. Усі його фібри тремтіли.

Коли лорд Гітсфілд підвівся й вийшов, він промовив хрипким голосом, схопивши її за зап’ясток, наблизившись до неї так, що майже обдавав її своїм бурхливим диханням:

– Я втрачаю глузд… Я божеволію… Я потребую тебе, Елено… Я тебе хочу…

Вона випручалась рішучим жестом. Потім сказала з жахливою холодністю:

– Я попрошу чоловіка дати вам двадцять франків. Вийшовши звідси, ви зможете задовольнити себе.

Спереллі підхопився на ноги, мертвотно-блідий.

Лорд Гітсфілд, повернувшись, запитав:

– Ви ще тут? Вам чогось іще треба?

Й посміхнувся, глянувши на свого молодого друга, бо знав, як впливають на чоловіків його книжки.

Спереллі вклонився. Елена подала йому руку, не втрачаючи незворушності. Маркіз провів його до порога, тихо нагадавши йому:

– Не забудьте про мого Гервеція.

Опинившись під портиком, Андреа побачив, як провулком наближається до нього карета. Синьйор із довгою білою бородою нахилив голову до віконця, вітаючи його. То був ґалеаццо Сечінаро.

Йому відразу пригадався травневий аукціон і розповідь про той епізод, коли ґалеаццо запропонував чималу суму грошей, аби домогтися, щоб Елена витерла об його бороду свої гарні пальці, намочені в шампанському. Він прискорив ходу, вийшов на вулицю; його відчуття були притуплені й затуманені, ніби від оглушливого шуму, який виривався з потаємних глибин його мозку.

Це був полудень кінця квітня, жаркий і вологий. Сонце то з’являлося, то зникало між клочастими й повільними хмарами. Ледачий південний вітер скував Рим.

На хіднику Сикстинської вулиці він побачив поперед себе даму, яка повільно йшла в напрямку Трінітá-деї-Монті. Він упізнав донну Марію Феррес. Подивився на годинник. Було й справді близько п’ятої; залишалося лише кілька хвилин до узвичаєного часу їхніх побачень. Марія, безперечно, йшла до палацу Дзуккарі.

Він прискорив ходу, щоб наздогнати її. Коли був уже близько, то покликав на ім’я:

– Маріє!

Вона здригнулася від несподіванки.

– Як ти тут опинився? Я йду до тебе. Уже п’ята година.

– Ще бракує кількох хвилин. Я поспішав, щоб тебе зустріти. Пробач мені.

– Що з тобою? Ти весь блідий і якийсь незвичайний… Звідки ти йдеш?

Вона зсунула брови, дивлячись на нього крізь вуаль.

– Зі стайні, – відповів Андреа, витримавши її погляд і не почервонівши, так ніби в ньому не було більше крові. – Кінь, який мені дуже дорогий, пошкодив ногу з вини жокея. Тож у неділю він не зможе взяти участь у дербі. Ця подія засмутила й розгнівала мене. Даруй, я там затримався, забувши про час. Але до п’ятої лишається ще кілька хвилин…