Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Йдучи під гіллям дерев, вона відчувала, як зростає її неспокій. Сподівання її серця не виправдалися; мрія, яка тоді народилася в ній, – того містичного ранку, під квітучими деревами, неподалік від моря – не здійснилася. Найчистіша й найкраща частина того кохання залишилася там, у самітному гаї, у символічній сельві, яка постійно квітує й приносить плоди, споглядаючи нескінченність.

Вона зупинилася перед парапетом, від якого зручно було дивитися на Сан-Себастьянелло. Старі падуби з таким темним листям, що воно здавалося майже чорним, створювали над водограєм штучний дах, який не виявляв ознак життя. На їхніх стовбурах були великі рани, заліплені вапном і закладені цеглою, наче пошкодження в мурі. О молоді полуничні дерева, що сяють і дихають на світлі! Вода, яка з плюскотом переливалася з верхньої гранітної чаші в нижній басейн, стогнала вряди-годи, як серце, що наповнюється тривогою, а потім випліскує її в риданнях. О мелодія Ста Водограїв на алеї лаврів! Місто лежало погаслим, наче поховане під попелом невидимого вулкана, мовчазне й похоронне, наче вимерле під час пошесті, величезне, безформне, накрите куполом, який підіймався з глибин, наче хмара.

– О, море! О, тихе море!

Вона відчувала, як її печаль зростає. Темна загроза надходила їй від речей. Її опанувало те саме почуття страху, яке одного разу вона вже пережила. У її християнській душі спалахнула думка про покарання.

А проте вона затремтіла в самій глибині свого єства, пригадавши, що коханець її чекає; на думці про поцілунки, про пестощі, про безумні слова вона відчула, як кров у неї спалахнула, а душа завмерла. Тремтіння пристрасті перемогло тремтіння страху перед Богом. І вона рушила до будинку коханця – трепетна, схвильована, ніби йшла на перше причастя.

– О, нарешті! – вигукнув Андреа, схопивши її в обійми, вдихаючи повітря з її засапаних вуст.

Потім, узявши її руку й притиснувши до грудей, він

сказав:

– Послухай, як калатає моє серце. Якби ти затрималася ще на хвилину, воно розірвалося б.

Вона притулилася щокою до його руки. Він поцілував її в потилицю.

– Ти його чуєш?

– Атож, воно розмовляє зі мною.

– І що воно тобі каже?

– Що ти мене не кохаєш.

– Ану повтори, що воно тобі каже? – перепитав молодик, кусаючи її в потилицю й не дозволяючи їй підняти голову.

Вона засміялася:

– Що ти кохаєш мене.

Вона скинула плащ, капелюшок, рукавички. Потім підійшла, щоб понюхати квіти білого бузку, які заповнювали високі флорентійські чаші, такі, як на картині Боттічеллі в Борґезе. Вона ступала по килиму надзвичайно легкою ходою. І ніщо не могло зрівнятися з тією витонченою грацією, з якою вона занурювала голову у квіти.

– Візьми, – сказала вона, надкусивши вершечок суцвіття й тримаючи його в роті.

– Ні, я візьму з твого рота іншу квітку, не таку білу, але соковитішу.

Вони поцілувалися довгим поцілунком посеред запашних квітів.

Він сказав їй трохи зміненим голосом, потягши її за собою:

– Ходімо туди.

– Ні, Андреа, уже пізно. Сьогодні – ні. Залишмося тут. Я зготую тобі чай, а ти мене ніжно приголубиш.

Вона взяла його за руки й переплела свої пальці з його пальцями.

– Не знаю, що таке зі мною. Відчуваю, що готова заплакати – так моє серце переповнене ніжністю…

Її слова тремтіли, її очі блищали слізьми.

– Якби я могла не розлучатися з тобою, залишитися тут до ночі!

Глибокий смуток надавав її словам нескінченної меланхолії.

– Мені тяжко думати, що ти ніколи не знатимеш, як я тебе кохаю. А я ніколи не знатиму, як ти кохаєш мене! Але чи справді ти мене кохаєш? Кажи мені, кажи завжди, сто разів, тисячу разів, не стомлюючись! Ти мене кохаєш?

– Хіба ти не знаєш?

– Не знаю.

Вона промовила ці слова таким тихим голосом, що Андреа ледве їх розчув.

– Маріє!

Вона схилила голову йому на груди, мовчки припала до нього чолом, чекаючи, коли він заговорить, наготувавшись слухати його.

Він подивився на цю бідолашну голову, похилену під вагою передчуття; відчув легенький доторк цього шляхетного й сумного чола до своїх грудей, затверділих від брехні, наповнених фальшивими почуттями. Його опанувало болісне зворушення; людське співчуття до цього людського страждання стиснуло йому горло. І цей щирий порух душі розрядився брехливими словами, надав щирого тремтіння словам, які лукавили.

– Ти не знаєш!.. Ти сказала це дуже тихо; твій подих завмер у тебе на губах; щось у глибині тебе повстало проти того, що ти сказала. Ти не знаєш, що я тебе кохаю!..