Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

– Гаразд. Прощавай. Я піду.

Вони були на площі Трінітá. Вона зупинилася, щоб попрощатися. Подала йому руку. У неї ще не розгладилася глибока складка між бровами. Попри свою велику ніжність, вона іноді виражала свій гнів або нетерпіння досить гостро, й тоді вся мінилася, роблячись гордою й недоступною.

– Ні, Маріє. Приходь. Будь ніжною. Я йду додому й чекатиму тебе. А ти дійди до хвіртки на Пінчо й повертайся назад. Гаразд?

Дзиґарі на Трінітá-деї-Монті видзвонили п’яту.

– Ти зрозуміла? – запитав Андреа.

Вона сказала після деякого вагання:

– Гаразд, я прийду.

– Дякую. Я кохаю тебе.

– І я тебе кохаю…

Вони розійшлися.

Донна Марія пішла далі своєю дорогою; вона перетнула площу, звернула в провулок між деревами. Вряди-годи в неї над головою лінивий подих вітру шелестів у зелених вітах дерев. У вологому теплі повітря прокочувалися і зникали рідкі хвилі пахощів. Хмари здавалися нижчими, ніж насправді були. Табуни ластівок літали, майже доторкаючись до землі. Але в цій тяжкій атмосфері, яка діяла на нерви, відчувалася та лагідність, що пом’якшувала палке серце сієнки.

Після того, як вона поступилася бажанню Андреа, її серце калатало від щастя в поєднанні з глибокою тривогою; уся її християнська кров кипіла від пристрасті, якої вона ще ніколи не переживала, й холонула від відчуття провини. Її пристрасть була високою, надмірною, грандіозною; такою яскравою, що часто вона на довгі години забувала про існування своєї доньки. Вона забувала про Дельфіну, вона нехтувала нею! А потім несподівано її починали мучити докори сумління, каяття, ніжність, і вона вкривала поцілунками й слізьми обличчя здивованої дівчинки, схлипуючи від розпачливого болю, наче оплакувала мертву.

Від цього полум’я все її єство ставало витонченішим, загостренішим, набувало дивовижної чутливості, надзвичайної гостроти зору, дару провидіння, який примушував її тяжко страждати. Під час кожного обману з боку Андреа вона відчувала, як тінь напливає на її душу, переживала нескінченну тривогу, яка іноді згущувалася й перетворювалася на підозру. І підозра її катувала, робила гіркими її поцілунки й пестощі, аж поки вона не забувала про все під натиском і шаленою пристрастю свого незбагненного коханця.

Вона була ревнива. Ревнощі були її невтоленною мукою, ревнощі не за його теперішню поведінку, а за його минуле життя. З тією жорстокістю, з якою ревниві особи ставляться до самих себе, вона хотіла проникнути у глибини пам’яті Андреа, відкрити всі його спогади, побачити всі сліди, які залишили по собі його колишні коханки, вона хотіла знати геть усе. Запитання, яке найчастіше набігало їй на уста, коли Андреа мовчав, було таким: «Про що ти думаєш?» І коли вона вимовляла ці чотири слова, їй на очі набігала неминуча тінь, неминуча хвиля смутку накочувалася їй на серце.

Так і в той день при несподіваній появі Андреа хіба не народилася в її душі інстинктивна підозра? Хіба разом із тим не сяйнула очевидна думка, що Андреа повертався від леді Гітсфілд, із палацу Барберіні.

Вона знала, що Андреа був коханцем тієї жінки, знала, що ту жінку звуть Елена, й нарешті знала, що вона була Еленою з напису « Ich lеbe!.. » Спогад про ті рядки з ґете болісно стискав їй серце. Той ліричний вигук дозволяв їй оцінити силу кохання Андреа до тієї прекрасної жінки. Він мусив кохати її нестямно! Йдучи між деревами, вона пригадала появу Елени в концертній залі в Палаццо де Сабіні й погано приховане збентеження її колишнього коханця. Вона також пригадала жахливе потрясіння, яке вона пережила одного вечора, на святі в посольстві Австрії, як графиня Старніна сказала їй, коли вони проминали Елену: «Тобі подобається леді Гітсфілд? Вона була шаленою пристрастю нашого друга Спереллі й гадаю, що й досі є».

«Гадаю, що й досі є». Які тортури в одній фразі! Марія не відривала погляду від чарівливої суперниці, що перебувала в самій гущі елегантного натовпу; її очі не раз зустрічалися з її очима, й при цьому Марія чомусь щоразу тремтіла. Та коли того ж таки вечора баронеса ді Бокгорст познайомила їх у гущі юрми, вони лише обмінялися простим кивком голови. І цей мовчазний кивок голови вони потім повторювали в кожному з тих рідкісних випадків, коли донна Марія Феррес-і-Капдевіла відвідувала світський салон.

Чому сумніви, погашені або приспані під хвилею сп’яніння, відроджувалися з такою силою? Чому їй не щастило придушити їх, відійти від них? Чому в її душі знову й знову виникали при найменшому пробудженні уяви ці тривоги з їхніми невідомими причинами?