Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Вона бачила, як із її кохання й тиші народжується великий сон і розпливається в промінні призахідного сонця. Вона мовчала під поглядом Андреа і слабко всміхалася. Вона сказала: з тобою! Промовляючи ці два слова, вона заплющила очі, і її рот здавався осяйним, ніби на ньому також відбивалося світло, затінене повіками та віями.

– Мені здається, що всі ці речі перебувають не зовні мене, а що ти їх створив у моїй душі для моєї радості. Я переживаю цю глибоку ілюзію щоразу, коли милуюся видовищем краси, й ти зі мною поруч.

Вона говорила повільно, з паузами, так ніби її голос був пізнім відлунням іншого нечутного голосу. Тому її слова набували дивовижного сенсу, мали щось таємниче у своєму звучанні, здавалося, виходили з потаємних глибин буття; вони не були недосконалим символом, вони виражали інтенсивне й більш живе почуття, якесь ширше значення.

«З її уст, наче з гіацинта, наповненого медовою росою, падає крапля за краплею рідкий шепіт, який примушує почуття померти від пристрасті, ніжний, як звуки планетарної музики, почутої в стані екстазу». Поет пригадав вірші Персі Шеллі. Він процитував їх Марії, відчуваючи, що підкоряє її хвилювання, проникає в чарівність часу, впадає у стан екстазу від споглядання речей. Його опанувало глибоке тремтіння, коли він наготувався повернути містичне «ти».

– Я ніколи не досягав навіть у найвищому сні свого духу такого високого ідеалу. Ти піднялася над усіма моїми ідеальними уявленнями, ти сяєш над сяйвом моєї думки, ти освітлюєш мене світлом, яке я не годен витримати…

Вона стояла біля перил, поклавши руки на камінь, з піднятою головою й блідішим обличчям, аніж воно було того незабутнього ранку, коли вона йшла між квітами. Сльози наповнювали її приплющені очі, блищали під віями; і дивлячись перед собою, вона бачила крізь серпанок сліз майже рожеве небо.

З неба падав дощ троянд, як у той жовтневий вечір, коли сонце вмирало за пагорбами Ровільяно, підпалюючи ставки між пініями Вікоміле. «Троянди, троянди, троянди падали звідусіль, повільні, густі, м’які, схожі на сніг, який випадає вдосвіта». Вілла Медічі, вічно зелена й без квітів, приймала на вершини своїх нерухомих мурів м’які й незліченні пелюстки, які падали з небесних садів.

Вона обернулася й почала спускатися. Андреа рушив за нею. Вони мовчки дійшли до сходів. Подивилися на гай, який стояв між терасою й бельведером. Здавалося, світло зупинилося на межі, де височіли двоє охоронців-гермів, і не змогло прояснити сутінки; здавалося, ці дерева виросли в іншій атмосфері або під глибокою водою, на морському дні, схожі на океанські водорості.

Її раптом опанував несподіваний страх; вона поквапилася до сходів, спустилася на п’ять чи шість приступок, потім зупинилася, розгублена, тремтяча, дослухаючись, як у тиші розширяються її вени й гучно гупає серце. Місто зникло; сходи були затиснуті між двома стінами, вологі, сірі, порослі в тріщинах травою, сумні, наче сходи підземної в’язниці. Вона побачила, як Андреа нахиляється до неї неусвідомленим рухом, щоб поцілувати в уста.

– Ні-ні, Андреа… Ні!

Він простяг руки, щоб утримати її, обняти.

– Ні!

Не усвідомлюючи, що робить, вона взяла його руку й піднесла до губів, поцілувала її двічі, тричі, ні про що не думаючи. Потім кинулася бігти сходами, вниз до хвіртки, мов навіжена.

– Маріє, Маріє, зупиніться!

Вони зупинилися одне навпроти одного перед зачиненою хвірткою, бліді, засапані, опановані жахливим тремтінням, дивлячись у змінені очі одне одного, з шумовинням крові у вухах, задихаючись. І водночас, у спільному пориві, завмерли в поцілунку.

Вона сказала, боячись, що зараз знепритомніє, спираючись на хвіртку з розпачливим жестом останнього благання:

– Не треба… Я вмираю…

Вони стояли протягом хвилини одне навпроти одного, не торкаючись. Здавалося, вся тиша вілли накрила їх у цьому вузькому місці, оточеному високими мурами, схожому на відкриту гробницю. Виразно чулося низьке й уривчасте каркання ворон, які збиралися на даху палацу або літали в небі. Вона подивилася переляканим поглядом на вершину мурів. Зібравшись на силі, сказала:

– Тепер ми можемо вийти… Відчиняйте хвіртку.

У нестямі її рука зустрілася з рукою Андреа на засуві.

І коли вона проходила між двома гранітними колонами, майже торкаючись до них під жасмином без квітів, Андреа сказав:

– Поглянь-но! Жасмин покривається цвітом.

Вона не обернулася, але всміхнулася; і її усмішка була сумною, бо в цій душі раптом виник спогад про ім’я, побачене на бельведері. І поки вона йшла таємничою алеєю, відчуваючи, як її кров шумує від поцілунку, невблаганна тривога все глибше проникала їй у серце – оте ім’я, ім’я!