Array Колектив авторів - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

Теє сказавши, відкасав Гарасим від грудей сорочку і показав за пазухою довгий ровець. Ляк малювався на лицях всіх слухачів.

– Не зважав я много на рани, хоча їх було з десять, но лиш жменя по жмені витягав гроші і набрав їх стільки, що мож було занести, а решту забрав’єм, прийшовши по ню коло полудня.

Ожеж [48]видите, мої куми, рана, котру осягалисьте, не є тінь, а инших десяток, котрі уже позаростали, а колись знахаркам дали немало роботи, і то не тінь. А гроші, котрі виніс’єм із зачарованого місця, помогли мені Галюню дістати і з війська викупитися. Що ж? Не є то зримі пам’ятки по духах? Но і що ви на теє, пане мудрець.

– Гм! нема що казати, верхом досить до правди подібне, но, може…

– Загнало би тя під огонь батарей французьких! Що? Іще тобі мало?… А знаєте, що в той самий день за рік породила ми жінка моє нещастє, на другий – захворіла і вмерла, в третій – забрало цілу кошару овець моїх і чужих, за котрі потому правовали мене до остатного шеляга, в четвертий – стратив воли, правдиві сейки угорські, а в п’ятий – забрав проклятий Опір одну пам’ятку із усього, мого Івана, і заніс під самую пустку.

Коли уже не мало чим допікати, насилало мені щоніч того огидника, мару. Приволікалася біда і витріщилася на мене, ані молитва, ні святая іордальськая крейда, ні вода, ні небо, ні пекло – нич не помагало. І так було доти, доки не покинув я ті закляті сторони. Такі-то з бісом орудки.

Сказавши це, Гарасим ликнув трохи крупнику, закурив, відвернувся до стіни лицем і більше не відізвався до нас і словом.

Я кусився іще виказати гостям, же теє, що Гарасим оповідав, могло бути оманою. Но труд мій був даремний і не міг’єм жодного на мою сторону перетягнути. Нарешті порозходилися ми кождий домів, но ледве що устиг’єм виспатися на одному боці, як здалося мені, же чую якесь йойкання та пукання. Я перехрестився та й, скулившись у клубок, накрився периною, но йойкання не переставало.

– Хто там? – озвався я. – Що там за мара по ночі?

– Ой, ой, ой, та встаньте-но, пане реєнтій [49], але хутко!

– А що ж тебе так пізно несе? – пізнав я голос Варварки, служниці Гарасимової.

– Ой ходіть борзо, бо Гарасим уже доходять!

– Свят Господь! – стрілило мною на рівні ноги. – Та перед годиною ще такий здоров!..

Впустив’єм Варварку, скресав вогню, запалив скалки і випитав, що вночі став раптово Гарасим кидатися по ложі, руками робити і галасати. Коли засвітили, увиділи лице його, одежу і постелю в крові, котра йому носом і ротом бухала.

Зібрав’ємся чим борше, засвітив ліхтарню, а по дорозі зайшов ще до їх преподобія. Вигляд Гарасима нас вразив: той, ще вчора здоровий, червоний лицем чоловік, сидів скулений, блідий, кров’ю страшливо обліплений, з очима боязливо непевними і видавався нужденнійшим сотворінням. Кров цюркотіла ще з нього, а заледво могли ми ю сіллю загамовати. Залив крові, повсталий, без сумніву, безмірним прийняттям напитку, був дуже сильний. Над Гарасимом, витягши руки, нашіптувала таємничі заклинання знахорка Явдоха Пражигорицвіт. У хаті було ще кілька свояків з перестрашеними лицями, хтось пробував навести порядок серед розкиданих речей. Варварка взялася замітати, їх преподобіє відправили знахарку, казали послати по цилюрника, а, віддаливши нас всіх із хати, стали слухати святої сповіді. Но небавом завізвали мене досередини, бо Гарасим мав щось мені сказати.

Голос його не був уже той, що вчора – пливучий, кріпкий, такий, що не терпів перечення. Нині ослаб, гамувався щохвиля, душачись кашлем і напливом крові.

– Григорій! – проказав ледь чутно. – Чулисьте вчора мою історію. Будьте так добрі переказати ю преподобному отцю, коли мені Бог не дасть подужати… Ох! Вся кара Божа спала уже на мене! Той німчик не дає ми нігде супокою! Преподобний отче! Дайте ми потіхи – помилуйте!

– Заспокойтеся – хтів’єм го потішити, але не знав, як та й бовкнув знагла: – То тільки нічниці вас мучать. Нема страхів на світі.

– Як то? Га! – скрикнув Гарасим. – Нема? Та ж він ту щоночі… зубатий, шклоокий… кров п’є… з ме…

Як вихор зірвався недужий, а вид його був страшливий. Волосся піднялося щетиною, губи запінилися і кровію загатилися, очі вертілись колом огненним серед набіглого білка. Кричав, робив руками, відпихаючи мов кого, і валандав язиком серед густої крові.

Ми силилися його заспокоїти, притримуючи за руки й ноги. Но серед того стрілив він зизом [50]страшним на мене, я вжахнувся і стрясся, а голова його вирвалася нам і вдарилася в ріг ліжка. З рота бухнула кров, а тіло омліло.