Array Колектив авторів - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

– Ех, Микито Івановичу, отож-бо й горе моє, що хоч і розумний ви, та нерозважний. Досить того, що на вас я несхожий, а вже й потворою став. То вам рук не видать, а то й ноги, бач, задовгі? Та чи я ж у тім причиною, що ноги довгі? Бо який же се ґандж? А ґандж у тих, в кого руки довгі, а не ноги. От вони і є справжніми птахами, хижими птахами, хоч на людей і скидаються.

– То ти, либонь, чоловік який, чи що? А птахою тільки здаєшся?

– Чого б то я на птаху скидався? Хіба птаха може говорити й міркувати? Та я така ж птаха, як Микита Іванович теля.

– Ану-ну, стань мені просто… Гм, бачиш, носяра в тебе таки журавлиний… А руки де? Га? Де ж це руки?… А ноги… М-м… довготелесий ти, довготелесий… Ну, ще задом повернись… так… хвіст… га?… Хвіст тобі навіщо, коли ти не птаха?

– Та що це з вами, Микито Івановичу? Це ж така в мене натура!

Тут якраз попід хмарами журавлиний ключ проплив із криком: «Іві, іві!»

– Оце ви надивилися на тих журавлів та все вам іздається тепер в журавлиному вигляді. А мене і паламар ваш Пантелеймон знає, спитай тільки про Кирика – пастуха з Рогатини.

– Тьху тобі в кишеню! Замакітрилося мені, чи що таке? Мабуть, і справді задивився я на тих журавлів.

– Та, видно, таки так, а то чого б то, здається, свого брата птахою називати?

– Ну, годі, Кирику. Сядьмо отут і побалакаємо. То чого ж тобі хочеться?

– Женитися хочеться так, що смерть. А в нашому селі, хоч і доволі дівчат, а ні одна не йде за мене: що їй за дивина пастух?!

– А що, Кирику, адже тут правди – без вершка сажень! Сам розміркуй: пастух – не господар, всім хазяям наймит. В пастуха ані тріски нема своєї – все громадське. Яку ж дівку понесло б лихо за пастуха? Якій дівчині не хочеться жити своєю господою?

– Не в тім річ, Микито Івановичу, що хати нема чи притулку якого. У нас вистачило б на все. Та навіщо воно, коли без господині в хаті і стіни валяться, і дах гниє?

– Виходить, що у вас і грошви є трохи про чорний день?

Микита, хоч і не в місті жив, а враз заговорив ввічливіше, як зачув, що Кирик не бідняк.

– Як не бути?! І то не тільки про чорний день, а вистачить і на всі красні дні в році.

– Чим же тут зарадити, Кири… е-е… Як вас по батькові?

– Єлисейович…

– Ага… Так от, бігме, не знаю, чим і зарадити. Бо то, бачите, Кирику Єлисейовичу, пастухи тільки у містах в плисових жупанах хизуються, а худобу їм хлопчаки пасуть. А у нас, у селі…

– Скажу вам по правді, що якби я не був пастухом на селі, то не здобув би того багатства, яке тепер маю… А було се так. Проґавив я якось вівцю. Я туди, я сюди – нема вівці, наче в землю запала. Коли дивлюся, а на однім горбку щось стоїть таке, наче вівця. Я до неї, а вона драпака, та якось так зовсім не по-овечому. Хотів я вже назад іти, але чую – щось під ногами задзвеніло. Розпорпав я землю, а там скарбонка з золотом. Я й отерп, очам не вірю, руками мацаю – золото, чисте золото, самі дукати!.. Тому то я й шукаю нареченої в чужому селі, а не в нашому. В нашому я хто? Кирик, пастух. А в чужому – Кирик Єлисейович.

– Умгу… Ну що ж… Видно й справді треба тобі допомогти.

– Авжеж, допоможіть, коли теє… Та щоб молоденька була, чепурненька…

– Гм… молоденька… Може, Хіврю?… Хоча ні, ця вже, здається, трохи увереджена… А то, може, Докію?… Ба й вона не підійде, занадто козириста… Ото хіба Меланку?… Ні, Меланка якась сухоребра і в літах…

– Зачекайте, Микито Івановичу, чого так далеко шукати, коли є під носом. У вас же самих дві дочки. І молоденькі, кажуть, і вродливі, і поведенції пристойної…

– У нас?… Гм… А таки є… Є дві дочки. Товар показний, під ляду не ховаємо, а доброму купцеві тільки тішитися будем… То, кажете, скільки там тих дукатів було?

– Зо п’ять сотень налічив.

– Ого! І де ж воно тепер те багатство?

– А я його закопа у іншому місці. Там таке безлюддя, що й дикого звіра не стрінеш, не те що…

– Ага. Ну, то чого козу за хвоста? Приходьте на оглядини – виберете, яку схочете.

– Тоді згода, Микито Івановичу!

– Згода то й згода!

Микита Іванович простягнув руку, а до нього потяглась журавлина лапка. Перед ним стояв таки журавель на одній нозі. Микита навіть ущипнув себе: «Що за чортовиння?!» У цей час над ними знову проплив журавлиний ключ, жалібно наспівуючи: «Іві, іві!» Микита відчув мурашки на спині. Щось тут не те, подумав, приглядаючись до майбутнього зятя. Як же се – і журавель ти, і людина начебто, і пастух, і скарбонка у тебе з золотом, та й одружуватися хочеш там, де тебе ніхто не знає… От коли б ти ще гроші приніс і сказав: дивіться, який я багатир! Ану котра вийде за мене?… А то, бачите, скарб невідомо й де. Знаємо ці штуки!