Array Колектив авторів - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

Була в Охріма жінка Вівдя і дочка Оксеня. Що ж то за дочка гарная була, дак і цур її возьми! Було, як вийде на вулицю погулять, дак так біля неї парубоцтво аж кишить і не відступається. А вона, як хто, буває, захоче з нею трохи пожартувати, то зараз зачервоніється і крикне: «Геть, відступись! У тебе своя є пара, а я її не маю і не хочу мати!» От від неї і відступляться і давай до другої дівки приставати. А вона трохи погуля та й піде зараз додому і почне пораться. І така була собі роботяща, що й не присяде, а все що-небудь робить. Оксені було сімнадцять літ, вже й женихів чимало знаходилось, та все їй не під натуру, а батько й мати здались на її волю і не приневолюють виходити заміж за того, хто їм, а не дочці покажеться луччим.

Чи правда ж, щоб у неї не було пари? Де то вже, щоб у дівки в сімнадцять літ не було ніякого любого! Ні… Вона любила Івана Настенка, отаманового сина. Нігде дітись: треба сказати, що пара була хоч куди. Було, як коли зійдуться вони на вулиці, так усяк позавидує і скаже: от пара, дак пара! Нехай їм Бог помага: коли б скорій весілля, і я б погуляв за здоров’я молодих!

Як вони спершу злюбилися – сього я не знаю, а що чув, те і вам, панове, розкажу, як зумію. У суботу, що перед клечальною неділею, Іван і Оксеня зговорилися, щоб ніччю зійтися їм у саду Оксениного батька, щоб на самоті поговорить між собою. Як сказали, так і зробили. Іван, повечерявши дома, надів білу свитку, підперезався красним поясом, на голову насунув шапку і пішов. Приходить у сад на те місце, на котрім, сказала Оксеня, вони будуть бачитися, сів під деревом і дожида Оксені. Невзабаром прийшла і Оксеня і як уздріла Івана, так і кинулася йому на шию і ну його цілувать:

– Здрастуй, мій сизий голубчику, мій соколику!

– Здорова, моя птешечко, моя Оксене! – обняв її Іван. – Коли б скорій діждатись нам осені, тоді б і весілля відбули і для нас би було спокійніш, а то щось мені на серці так тяжко і сни сняться престрашенні. Сьогодні мені снилось таке, що аж страшно казати: здається мені, що нас з тобою розлучають, і хто ж би ти думала, моя голубко?… – тут Іван перехрестився. – Снилося, що ми були з тобою в лісі, і так надвечір верталися додому, і зійшли на велику дорогу, що в город. Ідем, здається, обнявшись, коли ж де не возьмись – моя тітка Степанида, що за Редькою. Підбігла, ухватила тебе на руки і провалилася крізь землю. Тутечки я проснувся.

– Справді, – казала Оксеня, – сей сон віщує щось недобре. Вона, кажуть люди, нехай Біг сохранить! – найпервійша відьма. Та ще ти казав, що вона сердиться на твого батька, Іване, дак тут що-небудь недобре.

– Еге ж, – каже Іван, – мені батько говорив, як я у нього спитав, чому він не живе в ладу з тіткою і ні разу її не звав к собі, то він тільки сказав: цур їй! вона знається з нечистими!

Тільки що вимовив се Іван, як зашумить щось біля їх листям. Вони глядь – аж свиня превеликая, як корова, поуз їх так, мов вихор, пробігла. Іван і Оксеня кріпко злякались і тільки що перехрестилися та хотіли швидше іти додому, коли чують – щось шамотить, вони озирнулись – жінка у білій сорочці так до них і швиндяє. Вони й обімліли. От підійшла до них і каже:

– Ти тут, Іване, зі своєю полюбовницею не думай, щоб вона була твоєю жінкою. Твій батько мене кріпко обидив. Зроблю ж і я тобі лихо, бо я вже поклялася відомстити вашому роду. Прощайте! – та з сим словом засміялась так страшно, що аж мороз подрав поза шкурою.

Ні живі ні мертві були Іван і Оксеня, сидячи під деревом. Вони не тямили, що перед ними діялось. Обоє трусилися, мов у лихоманці. А далі Іван трохи очнувся від страху, перехрестився та й каже:

– З нами Пресвятая Богородиця! Що се за ледащо нам приуздрілося? Вставай, Оксеню, та ходім мерщій додому.

От Іван, хоч і трусився, мов од хрещенського морозу, а все-таки обняв Оксеню і чимдуж з нею бігти з сего проклятого саду. Оксенина хата була недалеко, і вона, як порівнялася зі своїм двором, попрощалася з Іваном і хоч не хотіла з ним розставаться, та треба. У хаті ще світилось, бо великий наставав празник, дак усе зготовлялися.

– А що, стара, – казав Оксенин батько, упоравшись і роздягаючись, щоб лягати спати. – Оксеня наша щось забарилась у тітки.

Бо Оксеня сказала їм, що піде до тітки попрохати у неї к завтрьому доброго намиста. У неї хоч і було усяке намисто, було й добре, та се вона сказала, щоб одговоритися і піти у сад.

– Вона, може, буде там ночувати, – вимовила Оксенина мати.

Аж тут двері рип – і Оксеня білая, мов полотно, вбігла у хату та мерщій на піл і сіла. Батько й мати ізлякалися, що їх дочка так побіліла. Мабуть, чи не від переляку, подумали вони.