Array Колектив авторів - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

Не багато пройшло часу, як підходить до мене мій сусід і, дивлячись мені в очі, спитав:

– Що з тобою? Чому твій погляд такий страшний, ніби в звіра якого?

Хтось ще обізвався:

– Ага, зіправді, в нього очі, як у вовка, світяться.

Та й інші, що поряд стояли, також повторили це і полохливо глянули на мене. Не знаю, що робилося зі мною, але я весь дрижав. Здавалося, що ці люди зичили мені щось найгірше.

Олена, стоячи неподалік, розмовляла з матір’ю, зиркнула на мене і від ляку закричала:

– Ох, що коїться з ним! Глянь, мамо, які страшні його очі! Нехай би ішов собі звідси.

Почув я ці Оленині слова, і мене мов грім луснув: помутніло в очах і я, непритомний, покинув гуляння і, не знаючи куди йти, побіг дорогою, а там зустрів жінку, що вела за руку маленьку дитину.

– Ой, не дивись на мою дитину, – закричала вона мені. – Ти уб’єш її своїм страшним поглядом.

Я кинувся бігти, а коли прибіг додому, то собака мій не пізнав мене. Марно хотів його заспокоїти, вже й слова сказати не можу: тільки стогін, схожий до виття, добувався з моїх грудей. Люта тривога оволоділа мною. Парубок мого сусіда глянув на мене і вразився.

– Від чого це, – каже, – твоє обличчя і руки обросли шерстю?

Глянув на себе – і, мов очманілий, покинув свою хату та побіг у поле. Худоба, що паслася там, втекла від мене, собаки стали кидатися, і я хутенько сховався в лісі. Біг через нетрі і дикі пущі, аж поки не сховався у затінку густих ялин; тут, оглянувши себе, побачив, що руки і ноги мої вже перемінилися на вовчі лапи; хотів заплакати над своїм нещастям – і жахливе виття вирвалося з моїх грудей. Бродив я по горах і лісах страшним звіром. Думки і почуття в мене зосталися людськими, я пам’ятав минуле і, задумуючись про своє теперішнє життя‚ мучив себе лютим розпачем, не знаючи, чи буде коли кінець цьому лиху.

В кущах я шукав пташині гнізда, ловив зайців та іншу дрібну звірину. Це була моя їжа. Не наближався до людського житла, бо знав, що всі люди – мої вороги‚ і завжди будуть раді забити мене. Проте чинити їм шкоди не хотів. Не раз у неділю я чув голос церковних дзвонів і виттям просив Бога, щоб змилостився над моєю долею. Багато разів хотів підійти темною ніччю до церкви, але собаки, вибігаючи з села, відганяли мене, а іноді чув людські крики і постріли. Тоді біг скільки мог до лісу, щоб тільки сховатися від напасті. Кожного ранку вив я, вітаючи сонце, і просив у неба поживи на новий день. Восени, зимовими ночами, ховався я у нетрі, тремтячи де-небудь під густою ялиною; шум вітрів занурював мене в сумні спогади минулого. Узимку деколи по кілька днів я був голодний, знесилений, блукав у страшні морози полями, щоб тільки уполювати що-небудь. Мій спочинок завжди був коротким, і незмінно снилося минуле: батьківський будинок, друзі молодості, приязні сусіди, любов до Олени. Іноді я бачив її неспокійною, утікала від мене або, перелякана, гнала від себе, як колись на весіллі, коли мене підмовлений Артем напоїв зачарованою горілкою. І після такого жахливого сну я, тремтячи весь, схоплювався.

Кілька років пробув я в такому жахливому стані. Росла моя ненависть до людей, коли я думав про їхню розпусту, несправедливість, незичливість до рівних собі. Вирішив я шкодити їм у всьому, як вони шкодять одне одному при кожній нагоді, аби тільки мати собі користь. Я нападав на їхню худобу і свійських птахів. Одного разу (пам’ятаю як сьогодні: була весна, зеленів ліс, дні стояли ясні і теплі) я увірвався узліссям до села, де жив Артем. Бачу: на пагорбі ходять пастухи з худобою, Артем оре поле, а неподалік від кущів маленька дівчинка пасе гуси. Він кличе її до себе, називаючи Ганкою, і посилає до хати. Дівчинка швидко повернулася і знову підійшла до гусаків. Я зрозумів, що це його дочка і запалав у мені гнів помсти. Артем – негідний чоловік – довів мене до такого стану, що живу, гнаний звідусіль, в образі страшного вовка. Нехай же і він поскавулить над втратою своєї дитини!

Вискакую з лісу і хапаю дівчинку. На доччин голос біжить батько і в розпачі кличе на допомогу. Чую крики пастухів, собаки на мене напали, скусали до крові. Але ніщо не могло мене стримати. Швидко ховаюся в хащах, несу свою здобич все далі і далі у глиб лісів; там, звідки мала вже не повернеться сама до хати, і кидаю її. Вона довго лежала непритомна, а коли прокинулася, стала кричати, блукаючи лісом. Її лемент і плач гинули марно серед густих сосен і ялин, і я, тішачись помстою, покинув її в лісовій пустелі. Тільки не довго тішила мене та помста. Коли минув запал гніву, прийшла думка, що Ганка, бідне дитя, мучиться без вини. Повернувся я назад, але ніде її знайти не міг; глухо було в лісі, і голос її вже не чувся. Напав на мене жахливий смуток: я зрозумів, що помстою не заспокою покути. Де б не був – усюди не дають мені спокої батькова розпач, лемент покинутої в лісі дочки і собаки, що, женучись за мною, ранять зубами до крові. Здавалося, що вони всюди нападають на мене. Перебігав я з одного лісу в другий, та ніде не міг знайти спокою; пропав сон, бо і під час відпочинку завжди звучав в моїх вухах розпачливий голос батька, крик дочки, і собаки рвали моє тіло. Одного дня побачив я знайомих селян. Сховавшись від полудневої спеки, сиділи вони в затінку дерев, а неподалік ходили випряжені з возів коні. Підкрався я до них, і зачаївшись за кущами, слухав, про що вони розмовляли між собою. Почув, як один з них говорив про мене: