Array Колектив авторів - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

Іван виймає ніж і, щоб не упустити ні одної зручної хвилини, – кидається на того… Але дві довгі руки схопили за плече і давлять униз. Давлять щосили, переможно. Іван не дається… Тоді беруться хрещака, тягаються по мосту і падуть. Іван відчуває, що впав на темну постать, яка ричить і стогне, ніби вже конає. Раптом вона метнула собою аж на край моста, говорить людським голосом – його проклинає. Потім, важко б’ючись у конвульсіях, спотикається і падає в розводнілу річку…

Нечистий пропав!

Іван іде додому, але неспокійний. Ще ніколи не бачив таке, щоб дух напав на нього у людському тілі. Завжди це був вітер або щось невидиме, із чим він боровся по-своєму – зіллям, заклинаннями. Ножа брав із собою лише для оборони… А ось тепер нечистий дух піднявся на нього у живому тілі. О, диво, що він лишився у живих!.. Упирі… Упир!.. А взяв собі подобу сліпого жебрака, який не знає, коли ніч і день, і, як натрапить десь на міст, то, боячись упасти у воду, переповзає на руках і ногах.

«Хитра нечиста сила, – думає Іван, – так мене хотіла обманути! Але…»

І з гордістю, що виконав велике й страшне діло, він широко ступає по обочині розгрузлої дороги. Потім повертає на стежину в напрямі хатини, де живе вдовиця з дочкою Маринкою. Прийде, постукає у шибку, збудить їх, – уявляє собі, – попросить води і сяде спочити. Тоді розкаже їм усе… О, як вони здивуються… як побожно будуть дивитися на нього!.. Що подумають собі?

Але в хаті світиться. Він підходить до вікна і заглядає до світлиці. Бачить, сидить Маринка, а біля неї – той юнак. Іван припав до вікна так, що застелив собою цілу раму… Маринка скрикує і з ляку кидається до хлопця, а той притискає її до себе, гладить…

Іван рушає додому, думаючи собі: «Я його спас… Якби не вбив упиря, він би до рана не жив!» Але на душі в нього чомусь боляче. Заспокоює себе: «Най діти любляться… Спокійно…» Нерви все ж напружені, мов якесь гілля… Він не засне цієї ночі – то й не ляже спати…

Сів знову до печі, сушить мокрий одяг. А в уяві бачить красуню Маринку, бачить юнака… А надворі далі шаленіє буря, та вогник у пічці миготить спокійно і безжурно. Що йому буря, що йому негода!

Другого дня на березі річки знайшли труп сліпого жебрака, викинутий хвилею. Сліди крови на мості свідчили про те, що смерть була насильною і сталася там…

Івана за вбивство, зв’язане з забобонами, засудили на п’ятнадцять років… Значить, для нього – довічно… Але він далі вірить, що вбив упиря і врятував село, зберіг щастя Маринки…

1907 р., с. Германів, Галичина – 1971 р., Франція.

Закінчила Львівську торгівельну школу, 1927 р. виїхала до Парижа, а звідти до Марокко, Єгипту, Цейлону, відвідала Лаос, Камбоджу, Таїланд, Малайзію, Індонезію, побувала на Таїті, в Австралії та Новій Зеландії. 15 років прожила у Китаї. 1950 р. повернулася до Европи, мешкала на острові Нуармутьє у Франції.

Свої репортажі з подорожей друкувала у журналах «Жіноча Доля» та «Нова Хата», окремими виданнями з’явилися «Чар Марокко» (1932), «З країни рижу та опію» (1936), «Далекі обрії» (1939), які були перекладені французькою. Проза увійшла до збірки «Дві ваги – дві міри» (1972), звідки походить оповідання «Зачарований рік».

Загинула в автомобільній катастрофі. Похована на острові Нуармутьє.

Цього року я так скоро не забуду, бо це був дійсно зачарований рік. Хтось, може, усміхнеться, хтось не повірить, зате я вже не всміхаюся, коли якийсь китаєць радить мені «цього не робити» або «того не рухати».

Вся історія почалася дуже наївно. Я купила в антикваря два старовинні костюми, зовсім незнаного походження, – якогось провінціяльного мандарина та, мабуть, його жінки. Ці костюми були такі гарні, що мені шкода було лишати їх у скрині, я хотіла мати їх постійно перед очима. Спершу я повісила їх на стінах коридору, але так розвішені вони не давали повного ефекту.

Раз, гуляючи по місті, я знайшла досі незнайому мені робітню плетених із бамбусу манекенів. З білими розмальованими обличчями, з волоссям на голові, з руками і нігтями на пальцях та ногами у розмальованих чоботях вони виглядали «як живі». Я зараз рішила замовити собі два подібні манекени – чоловіка та жінку, з наміром одягнути їх у мої костюми.

Кілька днів пізніше старий китаєць, сам мистець, приніс мені їх додому. При розплаті, цікавий, він несміливо запитав: