Array Колектив авторів - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

– Нема?!

– Нема.

– Так-таки і пропав?

– Пропав. Кажуть, що він після кожного рапту [70]закриває по одному вікну. Ніби так: вхопить одного разу хлопця і заб’є одне вікно, візьме на другий рік – друге вікно заб’є. От того-то в замчиську деякі вікна забиті. І ще кажуть, що як захоче вхопити, то визирає з-за своїх мурів. Стане, зіпреться обома руками на мурисько і озирає то туди, то сюди, на всі села: на Клодню, на Хавчики, на Жмурище…

– І на Бечмени?

– І на Бечмени, і на Загір’є, на всі села, геть, геть, що видніють з мурів. Визирає, поки не вибере. Водить очима то туди, то сюди – страховище таке.

Степан зробив великі очі, закотив зіниці і поводив ними направо-наліво. Іван і Петрусь судомно засміялись. Петрусь пересунувся ближче до вогню.

– То, певне, брешуть, – зауважив він, підперши своїми маленькими рученятами підборіддя і дивлячись на вогонь.

– Брешуть! – презирливо обізвався Степан. – Сам ти брешеш. Нащось-би-то брехати? Сам чув – старі люди розказували.

– Я не кажу. Може, теє і було… Ніби теє, давно, колись-то перше, – непевним голосом правив свого маленький скептик, – але тепер того нема, він не бере.

– Не бере!.. А ти звідки знаєш? Може, де й бере?! Розумний ти дуже, от що… Розумніший навіть від старих людей. От, поправ ліпше горщик та перекинь бульбу, щоб не припеклася.

Петрусь поставив горщика ближче до нагорілого вугілля, взяв патичка і почав шпортати ним золу, у якій пеклася бульба. Степан дістав з-за пазухи гаман з тютюном і почав крутити папіросу. Іван розв’язав личаки.

– І про вікна, що ти казав, також, певне, теє… – продовжував Петрусь, задоволений своєю опозицією.

– Що?

– Брехня, здається…

– У тебе все брехня. А однаково, ти не пішов-бись один до замчиська?

Питання було запропоноване серйозне. Петрусь подумав і заперечливо похитав головою.

– Ні, то друге діло.

Якусь хвилину тривала мовчанка.

– Ще не всі вікна забиті, тільки з одної сторони деякі забиті, – промовив, ніби сам до себе, Іван, присуваючи свої роззуті брудні ноги до вогню і ворушачи від задоволення пальцями то одної, то другої ступні.

Петрусь вкрадливо поглянув убік. У темряві спочатку нічого не було видно, та, приглянувшись пильніше, можна було помітити на темно-голубому фоні зоряного неба різкий зарис чорного силуету похмурого замку і навіть розрізнити віконні отвори, що яріли довгим рядом.

– Може, по-твоєму, і те брехня, що в замчиську смолою обливали холеру? – спитав Степан.

– А таки брехня.

– А звідки, по-твоєму, смола взялася у замчиську?

– Звідки?… Люди смолу гнали, та й теє…

Хлопці зареготали.

– Хтось-то стане в замчиську смолу гнати! Хіба вигону нема, чи що?!

– А я чув так, – вставив Іван, – люди спіткали холеру в замчиську і сказали їй: «Ми тебе не боїмося, бо в нас є дьоготь і часник». А вона засміялася і відказала: «Дьоготь ваш – до чобіт, а часник – до ковбас. А я таки іду на вас».

– А що? Га?! – підхопив торжествуючим голосом Степан, звертаючись до Петруся. – Що ти проти того скажеш? Може, по-твоєму і се брехня? Га?

Петрусь мовчав. Очевидно, шукав переконливі аргументи. Потім, розмисливши, почав було заперечувати, що без потреби обливати холеру смолою, якщо вона «не боїться ніби дьогтю, теє…» Та його підняли на глум.

– Ну, коли ви такі мудрі, то я спитаю вас, – почав хоробро Петрусь.

– Ну, спитай, – відказав Степан, готовий відповісти на будь-яке заперечення Петруся.

– Скажіть-но мені, нащо в замчиську стоїть хрест, коли там теє… нечиста сила?

– Звісно, так прийшлося… Люди поставили. Та й хрест вже наполовину сховався в землю.

– А чому він тепер не бере людей?

– Пожди, може тебе якраз і вхопить, – відповів спокійно Степан – тоді згадаєш, чи я правду казав.

Іван широко відкрив рот, засміявся і ще швидше почав ворушити пальцями ноги. Це йому вочевидь подобалося.

– Ні, не вхопить, – відповів серйозно Петрусь.

– Зобачиш.

Мовчання. Петрусь замислено дивився у вогонь.

– Диви, википає! – Степан кивнув Петрусеві на горщик.

Той витягнув горщик з вугілля. Страва була готова. Нічліжники взялись за вечерю. Та не встигли вони «ввійти в смак», як у мурах залунав невиразний протяжний звук. Іван ніс до рота бульбу та так і завмер. Степан дивився поверх вогню, широко розкривши очі і піднявши перед собою вказівний палець.

Петрусь сидів з відкритим ротом, тримаючи ложку в горщику. Всі уважно прислухалися. Звук пролунав ще раз.

– А бач! – сказав Степан Петрусеві, коли всі сумніви пропали. – А не казав я!