Array Колектив авторів - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

– Ади, як чорт завітрив попа, – спошептали бойки, – ні зойкне.

Безручкий поставив у судничку воду на стільци, а старий почав довгою тихою молитвою святити. Освятивши воду, яв сатану виклинати молитвою, що ю тричі одчитав із требника, поступившись крихту ід возові. Коли став у вторий раз одчитувати молитов, не спомітувало уже бабою… За третим разом так перестала й дрожати.

– Зачаївся чорт да не дриґне, – шептали бойки.

Сміливим бойкам якось так бачите й не лячно попові за плечима…

Аж се приспіла хвиля, якої зроду не бачили та на яку до смерти тямили…

Одчитавши тричі молитов, отець Юрій подав требник Безручкому, а, взявши святий хрест в ліву, а кропило в праву руку, омочив його свяченою водою та й голосно так примовив:

– Аки Христос, Син Божий, ізгна біса із чоловіка в стадо свинноє, аз силою всемогучої всесвятійшої Трійці, ізганяю тя, во ім’я Отця і Сина і Духа Святого, амінь.

Проказавши теє, окропив тричі бабу свяченою водою.

Як не стрясе бабою, аж посторонки потріскали та й віз поламався… Тільки що ревкнула, побіліла, затворила очи й лежить без пам’яті. В сій хвилі поганий вітер, як не завіє од воза, да не стане курбелити й копотіти вгору порохом, що аж бойки з великої пуги попричикали [60]… Вихор курив, а Юрій кропив на всі сторони… Тарах! – зачули, як вмиг переламало вербу над потоком та й посунулося по садах, що аж листє посипалося… Мете, гне, курить страшно так, що й сам отець Юрій побілів, неначе хуста. Хоч яка заміть [61]та судна година, стояв на місці та й доконував діла.

Приступив таки до воза.

– Да буде Господь Бог по Трійці всесвятій єдиносущій із тобою во віки віків! Варваро, схаменися! – рішуче зголосив Юрій над бабою, а баба так і розтворила очі.

Прискочили бойки, підрятували бабу. Отець Юрій подав напитися свяченої води, звели бабу з воза, поцілувала вона хрест святий та й панотця в руки й коліна. Ледве стямилися бойки на все те, що виділи; ні слова не промовили, та так дякуючи, аж ід земли припадали. Отець Юрій, за ним дяк і баба з бойками рушили всі до церкви.

А на дворі все дужче та дужче змагається лиха пошесть. Гет-гет – навкруги закопотіло дібровами та лісами. Хто на дворі, хто в лісі, хто в поли, щодуху пилує доскочити хати… Бабам хустки, чоловікам крисані позривало із голови; стежкою не стежкою, а таки навпрямці, збіжжями та городами села допадають. І худоба затривожена реве, біжить гуртом, одно перед друге із пасовиська; розхристані пастухи позасапувались, а поскакують за худобою. Страшний гамор цілим селом розлягався; реве худоба, ржуть коні, квичать безроги, а гуси, розґеґавшися на потоці, злопотіли крилами по воді та й сюди-туди порозліталися, наче дикі, кожда на своє обійстє. Вихор виє та скулить так страшно, як би хто в селі обвісився. Ту, там покликують:

– Хапайте шматтє із плота! Затягніть віз до шопи!..

Дітвора і баби, що поралися вдома, як у Бога за дверима, зазирали крізь вікна на те лихо, що на дворі так розбушувалося. Аж ось із-поза лісів великими валами несуться тучні хмари. Наразі сиво-жовті, по них, наче смола, чорні хмари; посоловіло надворі та й потемніло. Лиснуло раз, удруге, утрете й затихло… ні горобець не чичиркне, все, що живе, поховалося…

Отець Юрій, що не більше мав ходу, як десять сажнів ід хаті, вже стояв у вікні із требником, а бойки таки насухо ухопилися до корчми.

Розгуркотілося. То лускає, то лискає. Хрестом святим знаменуються по хатах люди. А тут як не процідиться, наче із коновок, – аж по всіх ровах зашуміли потоки. Повихапувались баби із сіний і ну ж давай метати ожоги, лопати та віники на охрест перед хатою. Варувалися, бачите, од граду, бо таки побренькував уже по вікнах.

Декому аж мороз пішов по тілі на отсю гадку, як не дай Боже град поб’є таке красне збіжжє. Нікому так важко не вчинилося на серці, як старому панотцю Юрію; наче би видів, який там град посипався на його красну пшеницю. Чи не урекли бойки, як їхали з бабою, своїми поганими очима? А вже ж бойки, не бойки, а одплатився чорт старому за прогон із баби.

– Не знаю, справді не знаю до чого росте світ теперішній. За старих часів женилися люди, жили по закону, а теперечка ледащіють тільки на готовому хлібі, – правив отець Юрій синові своєму Мартинові.

– Тату, чи раз гадав я оженитися, та якось досі не склалося.

– Не склалося, так не склалося, а вже ж ніяка тебе сама не засватає, а побери ти сватів да обручися.

– Наколи б хотіла котра піти за мене, бо ж то я на тридцятім році кавалєр. Либонь чи не п’ятдесятка доходить.