Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Ти мій друг, ти Чаплинського поколобродив… Можеш їхати і шукати її скрізь, де побажаєш, – я тобі дозволяю, і тому, в кого вона перебуває, передаси мій наказ віддати її у твої руки, а ще пернач дістанеш на проїзд і лист до митрополита, щоб по монастирях у черниць шукати дозволив. Моє слово – олово!

Сказавши так, гетьман крикнув у двері, щоб Виговський ішов писати листа й наказ склав, а Чарноту, хоча була п’ята година ночі, послав за печаткою. Дедяла приніс пернач, а Донцю було велено взяти дві сотні кінних і провести Скшетуського до Києва й далі, до перших польських сторожових постів.

Наступного дня Скшетуський залишив Переяслав.

Якщо Заглоба знемагав у Збаражі, то не менш за нього знемагав і Володийовський, знудьгувавшись без ратних справ і пригод. Від часу до часу, щоправда, виходили зі Збаража корогви для утихомирення розбійних ватаг, які проливали кров і спалювали села на берегах Збруча, але то була мала війна – самі тільки сутички – хоча через те, що зима стояла довга й морозна, досить обтяжлива, що потребувала багатьох зусиль, а слави приносила мало. Тому пан Міхал кожного Божого дня приставав до Заглоби, умовляючи йти на виручку Скшетуському, від якого давно вже не було ніяких звісток.

– Певно, він там у яку-небудь колотнечу потрапив, а то і наклав головою, – говорив Володийовський. – Неодмінно треба нам їхати. Гинути, так разом.

Заглоба особливо не противився, оскільки – як стверджував – украй замшів у Збаражі й сам диву давався, як іще не обріс павутиною, одначе з від’їздом зволікав, розраховуючи от-от одержати від Скшетуського хоча б записку.

– Пан Ян у нас не тільки відважний, але і метикований, – відповідав він Володийовському на його настійні вимоги, – почекаємо ще кілька днів, раптом прийде лист і виявиться, що в експедиції немає потреби?

Володийовський, визнаючи справедливість цього аргументу, запасався терпінням, хоча час усе повільніше для нього тягся. Наприкінці грудня вдарили такі морози, що навіть розбої припинилися. В околицях стало спокійно. Єдиною розвагою зробилось обговорення суспільних новин, які мов із рогу достатку сипалися на сірі збаразькі стіни.

Розводилися про коронацію і про сейм і про те, чи здобуде булаву князь Ярема, що мав на те більше підстав, аніж будь-який інший полководець. Обурювалися тими, хто стверджував, що завдяки поновленню переговорів із Хмельницьким хіба що лише Кисіль буде піднесений. Володийовський із цього приводу кілька разів бився на двобоях, а Заглоба напивався п’яний – з’явилася небезпека, що він зовсім зіп’ється, позаяк не тільки з офіцерами і шляхтою водив компанію, але і не гребував гуляти в міщан на хрестинах, на весіллях – особливо припали йому до смаку їхні меди, якими славився Збараж.

Володийовський усіляко йому за це докоряв, переконуючи, що не личить шляхтичеві знатися з особами низького роду, бо тим самим применшується достоїнство всього стану, але Заглоба відповідав, що тому провиною закони, котрі дозволяють міщанам скороспішно багатіти й такі наживати статки, якими гідна володіти тільки шляхта; він пророкував, що наділення простолюдинів надто великими правами до добра не приведе, але від свого не відступався. Й важко було його за те звинувачувати в сумовиту зимову пору, коли всяк мучився непевністю, нудьгою й очікуванням.

Помалу, однак, усе більше князівських корогов стягалося до Збаража, що передвіщало по весні початок воєнних дій. У багатьох на душі повеселіло. Серед інших приїхав пан Підбийп’ятка з гусарською корогвою Скшетуського. Він привіз звістки про немилість, у якій перебуває при дворі князь, про смерть Януша Тишкевича, київського воєводи, на місце якого – на думку загалу – буде призначено Киселя, і, нарешті, про тяжку хворобу, що прикувала до постелі в Кракові коронного стражника Лаща. Що стосувалося війни, пан Лонгинус чув од самого князя, начебто відновиться вона хіба що в разі крайніх обставин, тому що комісарів одправлено було до козаків із наказом іти на всілякі поступки. Розповідь Підбийп’ятки соратники Вишневецького зустріли з обуренням, а Заглоба запропонував відправити до суду протест і заснувати конфедерацію, оскільки, заявив, що не хоче бачити, як пропадають плоди його зусиль під Старокостянтиновом.

Так, за обговоренням новин, у тривогах і сумнівах, минули лютий і половина березня, а від Скшетуського, як і раніше, не було ні слуху ні духу.

Тим упертіше почав Володийовський наполягати на від’їзді.