Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Захар підвів голову.

– Я письмо віддав і піду, козаку серед козаків місце, негоже мені з ляхами брататися.

– І бити нас будеш?

– Та буду. Я січовий козак. Ми батька Хмельницького гетьманом обрали, а тепер король йому надіслав булаву і прапор.

– От вам, пане Міхал! – сказав Заглоба. – Говорив я, протестувати потрібно?

– А з якого ти куреня?

– З миргородського, тільки його вже немає.

– А що з ним сталося?

– Гусари Чарнецького під Жовтими Водами вщент розбили. Хто живий залишився, тепер у Донця, і я з ними. Чарнецький добрий жовнір, він у нас у полоні, за нього комісари просили.

– І в нас ваші полонені є.

– Так воно й має бути. У Києві говорили, найперший наш козак у ляхів у неволі, хоча інші кажуть, він загинув.

– Хто такий?

– Ой, хвацький отаман: Богун.

– Богуна у двобої зарубано на смерть.

– Хто ж його зарубав?

– Отой лицар, – відповів Заглоба, вказуючи на Володийовського.

У Захара, що в ту хвилину допивав уже другу кварту меду, очі на лоба полізли й лице почервоніло; нарешті він пирснув, пустивши з носа фонтан, і перепитав, давлячись од сміху:

– Цей лицар Богуна убив?

– Тисяча чортів! – закричав, насупивши брови, Володийовський. – Посланець сей занадто багато собі дозволяє.

– Не сердьтеся, пане Міхал, – втрутився Заглоба. – Людина він, видно, чесна, а що ввічливості не навчена, так на те і козак. І знову ж таки: для вашої милості це честь велика – хто ще при такій непоказній зовнішності стільки великих перемог здобув у житті? Статури ви кволої, зате духом міцні. Я сам… Пам’ятаєте, як після двобою витріщався на вас, хоча на власні очі від початку до кінця весь бій бачив? Вірити не хотілося, що такий жевжик…

– Досить, може? – буркнув Володийовський.

– Не я ваш батько, даремно ви на мене злитеся. Так знайте: мені б хотілося, щоб у мене такий син був; дасте згоду, всиновлю і відпишу все, чим володію! Пишатися потрібно, великий дух у малому тілі маючи… І князь не набагато ставніший од вас, а сам Олександр Македонський навряд чи йому в зброєносці годиться.

– Інше мене засмучує, – сказав, зм’якшившись, Володийовський, – нічого обнадійливого з листа Скшетуського ми не довідалися. Що сам він на Дністрі головою не наклав, це слава Богу, але князівни досі не знайшов і хто поручиться, чи знайде?

– Що правда, то правда! Але коли Господь нашими стараннями його від Богуна звільнив і премногих небезпек і пасток допоміг уникнути, так ще в зачерствіле серце Хмельницького заронив іскру дивного почуття до нашого друга, то не для того, певно, щоб він від туги і страждань, як свіча, станув. Коли ви, пане Міхал, руки провидіння в усьому цьому не бачите, розум ваш тупіший од шаблі; втім, справедливо вважається, що не можна мати всі достоїнства відразу.

– Я лише одне бачу, – відповів, гнівно ворушачи вусиками, Володийовський, – нам із вами там нічого робити, залишається тут сидіти, доки зовсім не запліснявіємо.

– Скоріше вже мені пліснявіти, оскільки я за вас набагато старіший; адже відомо – і ріпа м’якне, і сало від старості гіркне. Подякуймо краще Господу за те, що всім нашим бідам щасливий кінець обіцяно. Немало я за князівну помучився, їй-богу, куди більше, ніж ви, і від Скшетуського не набагато менше; вона мені як дочка все одно, я і рідну б не любив сильніше. Говорять навіть, вона вилитий мій портрет, але і без того я до неї всім серцем прихильний, і не бачити б мене вам веселим і спокійним, якби не вірив я у швидке закінчення її нещасть. Завтра ж epitalamium [188]складати почну, адже я прекрасно вірші складаю, тільки останнім часом Аполлона зрадив заради Марса.

– Що зараз говорити про Марса! – відповів Володийовський. – Чорт би забрав цього зрадника Киселя з комісарами і з їхніми переговорами разом! Навесні напевно укладуть мир. Підбийп’ятка зі слів князя те ж саме cтверджує.

– Підбийп’ятка стільки ж розуміє в політиці, скільки я в шевському ремеслі. Він при дворі, крім красуні своєї, нічого не бачив, ні на крок либонь не відходив од спідниці. Дасть Бог, хто-небудь викраде її в нього з-під носа; втім, досить про це. Кисіль зрадник, не заперечую, у Речі Посполитій усяк це знає, а от щодо переговорів, гадаю, ще бабуся надвоє ворожила.

Тут Заглоба звернувся до козака:

– А у вас, Захаре, що говорять: війни чекати чи миру?

– До першої трави тихо буде, а навесні або нам погибель, або ляхівчикам.

– Радуйтеся, пане Міхал, я теж чув, начебто чернь скрізь готується до війни.

– Буде така війна, якої не бувало, – сказав Захар. – У нас говорять, і султан підійде турецький, і хан приведе всі орди, а друг наш Тугай-бей і зовсім додому не пішов, а табір неподалік розкинув.