Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Радуйтеся, пане Міхал, – повторив Заглоба. – І новому королеві напророчили, що все його правління мине у війнах, а вже простій людині, схоже, тим більше довго не ховати шаблі в піхви. Устигнемо обтріпатися в боях, як мітла в руках гарної господині, – така вже наша вояцька доля. А дійде справа до сутички, постарайтеся до мене ближче триматися: чудову побачите картину – будете знати, як у старі добрі часи билися. Боже мій! Не ті нині люди, що були колись, і ви не такі, пане Міхал, хоч і грізні в бою та Богуна зарубали на смерть.

– Справедливо кажете, пане, – мовив Захар. – Не тії тепер люде, що бували…

Потім подивився на Володийовського і додав, похитавши головою:

– Але щоб цей лицар Богуна убив, но, но!..

Старий Захар, відпочивши кілька днів, виїхав назад у Київ, а тим часом прийшла звістка, що комісари повернулися без особливих надій на збереження миру, гірше того – у повному сум’ятті. Їм удалося лише виговорити armisticium [189]до руської Трійці, після чого передбачалося зібрати нову комісію з повноваженнями для ведення переговорів. Однак вимоги й умови Хмельницького були настільки непомірні, що ніхто не вірив, аби Річ Посполита могла на них погодитися. Тому обидві сторони з поспішністю почали озброюватися. Хмельницький слав посла за послом до хана, закликаючи його з усіма силами собі на підмогу; відправляв він гінців і в Стамбул, де давно вже перебував королівський посланник Бечинський; у Речі Посполитій із дня на день очікували призову в ополчення. Прийшли вісті про призначення нових полководців: підчашого Остророга, Ланцкоронського і Фірлея. Ярема ж Вишневецький од військових справ був цілком відсторонений – тепер він лише з власними силами міг захищати вітчизну. Не тільки князівські жовніри та руська шляхта, але навіть прихильники колишніх регіментаріїв обурені були таким рішенням і немилістю, зробленою князеві, справедливо міркуючи, що якщо варто було пожертвувати Вишневецьким із політичних міркувань, поки ще жевріла надія на укладення миру, то усунення його в переддень війни було непрощенною, найбільшою помилкою, оскільки лише князь не поступався Хмельницькому силою і міг здолати могутнього проводиря смути. Нарешті й сам князь прибув у Збараж, аби зібрати якнайбільше війська й у повній готовності очікувати швидкого початку війни. Перемир’я було укладено, але раз у раз виявлялася його неспроможність. Хмельницький наказав, щоправда, зрубати голови декільком полковникам, які всупереч договорові дозволяли собі нападати на замки і корогви, що відпочивали на зимових стоянках, але не в його владі було стримати чорний люд і незліченні безначальні ватаги, що про armisticium або не чули, або не бажали чути, а найчастіше і значення цього слова не розуміли. Вони раз у раз переступали встановлені договором границі, тим самим зводячи нанівець усі обіцянки Хмельницького. З другого боку, кварцяне військо та шляхетські загони, переслідуючи заколотників, частенько переходили Горинь і Прип’ять у Київському воєводстві, забиралися в глиб воєводства Брацлавського, а там, піддавшись нападові козаків, затівали справжні бої, часом досить запеклі й кровопролитні. Тому з боку і козацтва, і поляків безперестану сипалися скарги про порушення договору, котрого, по суті, дотриматися було неможливо. Таким чином, перемир’я означало тільки, що ні сам Хмельницький, ні король зі своїми гетьманами не починали воєнних дій, фактично ж війна розпалювалася – без участі, щоправда, головних сил, і перші теплі промені весняного сонця, як колись, освітлювали палаючі села, містечка, міста й замки, опромінювали криваві побоїща та людське горе.

Бунтівні ватаги з-під Бара, Хмільника, Махнівки підступали близько до Збаража, грабували, палили, вбивали. З цими Ярема розправлявся руками своїх полковників, сам не беручи участі у дрібних сутичках, – він мав намір виступити з усією своєю дивізією, лише коли гетьмани вийдуть на ратне поле.

Поки ж князь висилав роз’їзди, наказуючи кров’ю платити за кров, палею за грабежі й убивства. У числі інших ходив раз на вилазку Лонгин Підбийп’ятка і розбив заколотників під Чорним Островом, але страшним лицар наш був тільки в битві, із бранцями ж, схопленими зі зброєю в руках, поводився з зайвою м’якосердістю, і тому більше його не посилали. Володийовський же, навпаки, вельми в цих експедиціях відзначався – суперничати з ним у партизанській війні міг хіба що сам Вершулл. Ніхто інший не робив таких стрімких нальотів, не вмів так несподівано напасти на ворога, розбити його в скаженій атаці, розсіяти на всі чотири сторони, переловити, перебити, перевішати. Незабаром ім’я його почало вселяти жах, князь же став обдаровувати пана Міхала особливою прихильністю. З кінця березня до середини квітня Володийовський розгромив сім безначальних ватаг, кожна з яких була втроє сильніша його загону, і, не знаючи утоми, розпалювався все більше, немов у крові, що проливалася, черпав нові сили.