Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Не допомагали ні висловлювана комісарами прихильність і добра воля, ні вмовляння воєводи. Тільки похмелившись горілкою і чудовим гущинським медом, гетьман повеселішав, але ні про які публічні справи не дав навіть заїкнутися, повторюючи: «Пити так пити – домовлятися завтра будемо!» О третій годині ночі він зажадав, щоб воєвода відвів його у свою опочивальню, чому той чинив опір під різними приводами, оскільки навмисне замкнув там Скшетуського, всерйоз побоюючись, як би при зустрічі гордого лицаря з Хмельницьким не сталось якої-небудь несподіванки, пагубної для молодої людини. Але Хмельницький наполіг на своєму і попрямував до опочивальні. Кисіль пішов за ним. Яким же був його подив, коли гетьман, побачивши лицаря, кивнув йому і крикнув:

– Скшетуський! Ти чому не п’єш із нами?

І приязно простягнув руку.

– Хворий я, – відповів, поклонившись, поручик.

– І вчора поїхав. Без тебе й веселощі були не веселощі.

– Такий він одержав наказ, – утрутився Кисіль.

– А ти, воєводо, помовч. Я його знаю: непростий птах! Не захотів дивитись, як ви мене вшановували. Та що іншому б не зійшло, цьому зійде: я його люблю, він мій друг сердечний.

Кисіль од подиву широко розкрив очі, гетьман же раптом звернувся до Скшетуського:

– А знаєш, за що я тебе люблю?

Скшетуський похитав головою.

– Думаєш, того, що ти аркан на Омельнику перерізав, коли я ніхто був і ніби звір зацькований? Ні, не за те! Я тобі тоді перстень дав із прахом Гробу Господнього, але ти, норовливий, не показав мені цього персня, коли потрапив у мої руки, а я тебе все-таки відпустив, – виходить, ми квити. Не тому я тебе люблю. Ти мені іншу зробив послугу, за що я тобі навік вдячний і вважаю другом.

Скшетуський у свою чергу здивовано витріщився на Хмельницького.

– Бачив, як дивуються, – немов звертаючись до когось четвертого, сказав гетьман. – Добре, нагадаю тобі, що мені в Чигирині розповіли, коли ми з Базавлука туди прийшли з Тугай-беєм. Розпитую я всіх про недруга свого Чаплинського, котрого знайти не зумів, а мені й кажуть, як ти з ним обійшовся після першої нашої зустрічі: мовляв, однією рукою за чуприну, другою за шаровари схопив та двері ним вибив, – ха! – і морду в кров розбив собаці!

– Вірно, так я і зробив, – відповів Скшетуський.

– Ой, добре зробив, славно придумав! Я ще до нього доберусь, інакше до чого комісії та переговори? Неодмінно доберусь і по-своєму побавлюсь, одначе ж і ти його добре обробив.

Потім, обернувшись до Киселя, гетьман почав заново повторювати розповідь:

– За чуприну його схопив та за штани, чуєш, підняв, як слимака, двері вибив і надвір…

І розреготався так, що загуло у світлиці й відлуння докотилося до сусідньої кімнати.

– Накажи подати меду, шановний пане воєвода, треба випити за здоров’я цього лицаря, мого друга.

Кисіль відхилив двері й гукнув слугу, що негайно приніс три келихи гущинського меду.

Гетьман цокнувся з воєводою та зі Скшетуським, випив – хміль, видно, відразу кинувся йому в голову, лице засміялось і душа розвеселилася; звернувшись до поручика, він крикнув:

– Проси, чого хочеш!

Рум’янець виступив на блідих щоках Скшетуського, на хвилину запанувало мовчання.

– Не бійся, – сказав Хмельницький. – Слово – олово: проси, чого хочеш, тільки Киселевих справ не торкайся.

Хмельницький, навіть нетверезий, залишався собі вірним.

– Коли мені дозволено прихильністю твоєю скористатися, шановний гетьмане, я зажадаю від тебе справедливого суду. Один із твоїх полковників мене скривдив…

– Шию йому урізати! – гнівно перебив лицаря Хмельницький.

– Не про те мова: звели тільки йому прийняти мій виклик.

– Шию йому урізати! – повторив гетьман. – Хто такий?

– Богун.

Хмельницький заморгав очима, потім ляснув себе по лобі.

– Богун? – перепитав він. – Богуна вбито. Мені король писав, що його у поєдинку зарубано.

Скшетуський остовпів. Заглоба говорив правду!

– А що тобі Богун зробив? – запитав Хмельницький.

Щоки поручика спалахнули ще яскравіше. Він не міг зважитися розповісти про князівну напівп’яному гетьманові, боячись почути від нього яку-небудь непрощенну образу.

Його виручив Кисіль.

– Це справа серйозна, – мовив він, – мені розповідав каштелян Бжозовський. Богун у цього лицаря наречену викрав і невідомо де сховав.

– Так шукай її, – сказав Хмельницький.

– Я шукав на Дністрі, де вона схована, та не зміг знайти. Кажуть, він її до Києва хотів відправити і сам туди збирався, щоб там обвінчатися. Дозволь же мені, шановний гетьмане, до Києва за нею поїхати, ні про що не прошу більше.