Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

У цю хвилину з Хмельницьким, як це з п’яними буває, сталася стрімка зміна: гнів поступився місцем розчуленню, навіть голос затремтів від сліз при солодкій згадці про Тугай-бея.

– Ви хочете, щоб я на татар і турків шаблю підняв, – не дочекаєтеся! На вас я з добрими друзями своїми піду. Вже полки сповіщено, козакам звелено коней годувати та в дорогу збиратися без возів, без гармат – це добро в ляхів найдеться. Хто з козаків візьме віз, тому накажу шию урізати, і сам карети брати не буду, хіба що мішки прихоплю та торби – до самої Вісли дійду і скажу: «Сидіть і мовчіть, ляхи!» А будете з того берега голос подавати, і туди доберуся. Обридли ви зі своїми драгунами, досить на нашій шиї сидіти, кровопивці, що тільки неправдою живете!

Тут він підхопився з лави, почав волосся рвати і ногами тупотіти, горлаючи, що війна неодмінно буде, позаяк йому наперед уже гріхи відпущено, дано благословення, й нема для чого збирати комісію – він навіть на перемир’я не згоден.

Нарешті, бачачи переляк комісарів і зметикувавши: якщо вони зараз поїдуть, війна почнеться взимку, тобто в таку пору, коли і не окопатись, а козаки зле б’ються у відкритому полі, охолов трохи і знову сів на лаву, похиливши голову на груди, упершись руками в коліна і хрипко дихаючи. Потім схопив повну чарку і крикнув:

– Здоров’я його величності короля!

– На славу і здоров’я! – повторили полковники.

– Не засмучуйся, Киселю, – сказав гетьман, – не приймай моїх слів близько до серця – п’яний я. Ворожки мені напророчили, що війни не минути, – але я перегоджу до першої трави, а там нехай буде комісія, тоді ж і бранців одпущу на волю. Я чув, ти хворий: давай за твоє здоров’я вип’ємо.

– Дякую, гетьмане запорізький, – сказав Кисіль.

– Ти мій гість, я про це пам’ятаю.

І знову Хмельницький на короткий час розчуливсь і, поклавши руки воєводі на плечі, наблизив до його блідих запалих щік своє широке багряне лице.

За ним і полковники почали підходити і по-приятельському потискувати комісарам руки, ляскати їх по плечах, повторюючи слідом за гетьманом: «До першої трави!» Комісари сиділи як на жаринах. Дихання мужиків, що пропахло горілкою, обдавало обличчя вельможних шляхтичів, для яких потиски спітнілих цих рук були нестерпними так само, як і образи. Вияви грубої дружелюбності перемежовувалися погрозами. Одні кричали воєводі: «Ми ляхів хочемо різати, а ти наша людина!», інші говорили: «Що, пани! Раніш били нас, а тепер милості запросили? Погибель вам, білоручкам!» Отаман Вовк, що був мірошником у Нестерварі, кричав: «Я князя Четвертинського, мого пана, зарізав!» «Видайте нам Ярему, – репетував, похитуючись, Яшевський, – і ми вас живими відпустимо!»

У кімнаті стало нестерпно жарко і задушливо, стіл, завалений недоїдками м’яса, хлібними шкуринками, залитий горілкою і медом, являв собою огидну картину. Нарешті ввійшли ворожки, тобто віщунки, з якими гетьман мав звичай пити до пізньої ночі, слухаючи пророкування: страшні, зморщені жовті баби і молодиці в соку – предивні створіння, що вміють ворожити на воску, на пшеничних зернах, на вогні та водяній піні, на дні пляшки та людському жирі. Незабаром полковники почали пересміхатись і забавлятися з тими з них, які були молодші. Кисіль мало не знепритомнів.

– Спасибі тобі, гетьмане, за частування, і прощавай, – мовив він слабким голосом.

– Завтра я до тебе приїду обідати, – відповів Хмельницький, – а тепер ідіть. Донець із козаками проведуть вас до будинку, щоби чернь якої штуки не утнула.

Комісари поклонились і вийшли. Донець із козаками і справді вже чекав їх перед палатами.

– Боже! Боже! Боже! – тихо прошепотів Кисіль, ховаючи лице в долоні.

Усі в мовчанні рушили до квартир комісарів.

Але виявилося, що розмістили їх один від одного неблизько. Хмельницький навмисне відвів їм житло в різних кінцях міста, щоб сутужніше було сходитися разом і радитись.

Воєвода Кисіль, утомлений, змучений, що ледь тримався на ногах, негайно ліг у постіль і до наступного дня нікого до себе не впускав, лише назавтра опівдні звелів покликати Скшетуського.

– Що ж ти накоїв, добродію! – сказав він йому. – Ач устругнув! Своє і наше життя в небезпеку поставив.

– Mea culpa, [184]ясновельможний воєводо! – відповів лицар. – Але мене божевілля охопило: краще, подумав, сто разів загинути, ніж дивитися на таке.

– Хмельницький розгадав думки твої. Я ледве efferatum bestiam [185]утихомирив і твоєму вчинкові дав пояснення. Але нині він має в мене бути і, певно, самого тебе запитає. Скажеш йому, що повів жовнірів за моїм наказом.