Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Хмельницький чекав його, взявшись у боки, суплячи брови і випнувши губи.

Нарешті хода наблизилася. Кисіль, виступивши вперед, зробив іще кілька кроків до самого підвищення. Довбиші перестали калатати, замовкли сурми – і велика тиша впала на юрбу, лише на морозному вітрі шелестів червоний прапор, що його ніс Кульчинський.

Раптово тишу розірвав чийсь владний голос, із непередаваною силою відчаю, незважаючи ні на що і ні на кого, коротко і чітко наказав:

– Драгуни, кругом! За мною!

То був голос Скшетуського.

Усі голови повернулися в його бік. Сам Хмельницький злегка підвівсь, аби бачити, що відбувається. У комісарів із лиця відринула кров. Скшетуський стояв у стременах, прямий, блідий, із палаючим поглядом, тримаючи в руках оголену шаблю; напівобернувшись до драгунів, він громовим голосом повторив наказ:

– За мною!

У тиші голосно зацокали по чисто виметеній промерзлій вулиці копита. Вимуштрувані драгуни повернули на місці коней, і весь загін на чолі з поручиком за даним ним знаком неспішно рушив назад до комісарських квартир.

Подив і розгубленість відобразилися на обличчях у всіх, не виключаючи Хмельницького, позаяк щось надзвичайне було в голосі поручика і його рухах; ніхто, втім, не знав до пуття, чи не становить раптовий від’їзд ескорту частини урочистого церемоніалу. Лише Кисіль усе зрозумів, і, головне, зрозумів він, що і переговори, і життя комісарів разом із ескортом у ту хвилину висіли на волоску; тому, щоб не дати опам’ятатися Хмельницькому, він ступив на підвищення і звернувся до нього з промовою.

Почав він з того, що повідомив про виявлення королівської милості Хмельницькому й усьому Запоріжжю, але зненацька промову його перервала нова подія, котра мала тільки ту добру якість, що зовсім відвернула увагу від попередньої. Старий полковник Дедяла, що стояв біля Хмельницького, потрясаючи булавою, кинувся до воєводи, горлаючи:

– Ти що плетеш, Киселю! Король королем, а скільки ви, королята, князі, шляхта, лих накоїли! І ти, Киселю, хоч однієї з нами крові, відщепився від нас, із ляхами злигався. Не хочемо більше слухати твою балаканину, чого треба, ми й самі добудемо шаблею.

Воєвода з обуренням звернув свій погляд на Хмельницького.

– Що ж це ви, гетьмане, полковників своїх розпустили?

– Замовчи, Дедяло! – крикнув гетьман.

– Мовчи, мовчи! Набрався з раннього ранку! – підхопили інші полковники. – Іди геть, поки не вибили в плечі!

Дедяла не вгамовувався; тоді його і дійсно схопили за комір і виштовхали за межі кола.

Воєвода продовжив гладеньку свою промову, ретельно вибираючи слова; він хотів показати Хмельницькому, яким значним є те, що відбувається: адже прислані йому дарунки – не що інше, як знак законної влади, що нею дотепер гетьман користувався самочинно. Король, маючи право карати, зволив простити його, винагородивши за послушенство, виявлене під Замостям, і тому ще, що колишні злочини зроблено було до його сходження на престол. Отож Хмельницькому, котрий має на совісті стільки гріхів, нині належало б виявити вдячність за ласку та поблажливість, заборонити кровопролиття, вгамувати чорний люд і почати з комісарами переговори.

Хмельницький прийняв у мовчанні булаву та прапор, який негайно наказав над собою розгорнути. Юрба, побачивши це, радісно заревла – на кілька хвилин усе потонуло в галасі.

Тінь удоволення ковзнула по лиці гетьмана; зачекавши трохи, він так відповів:

– За велику милість, якою його королівська величність за посередництвом вашим мене обдарував, владу над військом оддавши і минулі мої простивши злочини, смиренно дякую. Я завжди говорив, що король зі мною проти вас, лукавих вельмож і магнатів, і найкращий сьому доказ – його поблажливість до того, що я голови ваші рубав; знайте ж: я і надалі рубатиму їх, коли ви нам із його величністю не будете в усьому слухняні.

Останні слова Хмельницький вимовив погрозливо, підвищивши голос і насупивши брову, немовби скипаючи гнівом, а комісари заціпеніли від такого несподіваного повороту промови-відповіді. Кисіль же сказав:

– Король, шановний гетьмане, велить тобі припинити кровопролиття й почати з нами переговори.

– Кров не я проливаю, а литовське військо, – різко відповів гетьман. – За чутками, Радзивілл міста мої вирізав, Мозир і Турів; підтвердиться це – кінець вашим полоненим: усім, навіть знаті, накажу постинати голови, і негайно. Переговорів не буде. Не час нині для комісій: військо моє не в повному зборі, і полковники не всі тут, багато хто на зимівниках, а без них я і починати не буду. Нічого, одначе, на морозі теревені правити. Що з вас належало – отримано; всі бачили, що віднині я гетьман із королівської волі, а тепер ходімо до мене, вип’ємо по чарці та пообідаємо, я вже зголоднів.