Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Із сьогоднішнього дня Бришовський приймає команду – йому полегшало.

– Воно й на краще, у вашої милості вдача для нинішніх часів надто горда. Важко нам за що-небудь, крім як за необережність, тебе гудити, відразу видно, молодий ти і болю душевного переносити не вмієш.

– До болю я звик, ясновельможний воєводо, а от ганьби зносити не вмію.

Кисіль тихо застогнав, як людина, котру вдарили по хворому місцю, але потім посміхнувся смиренно і сумно і мовив:

– Такі слова мені тепер не звикати вислуховувати, це колись я щоразу гіркими слізьми обливався, а нині вже і сліз не стало.

Жалість переповнила серце Скшетуського: тяжко було дивитися на цього старця з обличчям мученика, якому випало на схилі віку страждати подвійно – душею і тілом.

– Ясновельможний воєводо! – сказав лицар. – Господь мені свідок: я лише про одне думав – про страшні часи, коли сенатори та коронні сановники змушені бити чолом набродові, що єдино палі заслуговує за свої злочини.

– Нехай благословить тебе Бог: ти молодий і чесний і, знаю, не з поганих намірів учинив так. Але те ж, що я від тебе почув, говорить князь твій, а за ним військо, шляхта, сейми, половина Речі Посполитої – і весь цей тягар презирства, вся ненависть на мене обрушується.

– Всяк служить вітчизні, як може, нехай Усевишній судить кожного за його діяння, що ж стосується князя Яреми, він заради батьківщини не щадить ні статків, ні здоров’я.

– І славою овіяний, і купається у променях цієї слави, – відповів воєвода. – А що очікує мене? Ти вірно сказав: нехай Бог судить нас за наші діяння, і нехай пошле він хоча б після смерті спокій тим, хто за життя страждав надміру.

Скшетуський мовчав, а Кисіль підвів очі догори в мовчазній молитві, а потім сказав так:

– Я русин, кістка від кістки і плоть від плоті свого народу. Князі Святольдичі в цій землі лежать. Я любив і землю цю, і Божий люд, що грудьми її вигодуваний. Бачив, яких кривд сусіди завдавали одне одному, бачив, як дикі бешкетування запоріжців, так і нетерпиму гординю тих, хто войовничий цей народ захотів прив’язати до землі… Що ж належало робити мені, русинові й до того ж сенаторові та вірному синові Речі Посполитої? От я і пристав до тих, що говорили: «Pax vobiscum» [186]– тому що так повеліли мені кров і серце, тому що між ними був покійний король, батько наш, і канцлер, і примас, і багато-багато інших; а ще бачив я, що розбрати однаково згубні для обох сторін. Хотілося до кінця днів, до останнього подиху трудитися в ім’я злагоди – коли ж полилася кров, я подумав про себе: буду ангелом-миротворцем. І ступив на шлях цей, і йшов по ньому, і продовжую йти, незважаючи на біль, ганьбу і страждання, незважаючи на сумніви, що від усяких страждань страшніші. Бачить Бог, тепер я і сам не знаю, чи ваш князь занадто рано меч підняв, чи я спізнився з маслиновою гілкою, але зате розумію: даремні старання мої, сил бракує, марно б’юся сивою головою об стіну. Що бачу я перед собою, сходячи в могилу? Тільки морок і загибель, о милосердий Боже, загальну загибель!

– Господь пошле спасіння.

– О, нехай обдарує він мене перед смертю такою надією, щоб не вмирати у відчаї!.. Я ще за всі страждання йому подякую, за той хрест, що несу, за те, що чернь вимагає мою голову, а на сеймах мене зрадником називають, за моє руйнування, за ганьбу, що покрила мене, за гірку ту нагороду, що я від обох сторін дістаю!

Замовкнувши, воєвода здійняв схудлі руки до неба, і дві великі сльози, може, останні в житті, скотилися з його очей.

Скшетуський, не в силах стриматись, упав перед воєводою на коліна, схопив його руку і уривчастим од глибокого хвилювання голосом мовив:

– Я воїн і інший обрав шлях, але перед заслугами вашими і стражданнями низько схиляю голову.

З цими словами шляхтич і соратник Вишневецького притулився вустами до руки того самого русина, котрого кілька місяців тому разом з іншими називав зрадником.

А Кисіль поклав долоні йому на голову.

– Сину мій, – тихо промовив він, – нехай пошле тобі Господь розраду, нехай направить він тебе і благословить, як я благословляю.

Переговори, не встигнувши до пуття розпочатися, того ж дня зайшли в глухий кут. Хмельницький приїхав на обід до воєводи досить пізно й у препоганому настрої. Передовсім він заявив, що все сказане вчора про перемир’я, про скликання комісії на Трійцю і про звільнення перед початком комісії полонених говорилося ним сп’яну, тепер же він бачить, що його хотіли ошукати. Кисіль спробував його улестити, заспокоював, пояснював, доводив, але було це – за словами підкоморія львівського – все одно що surdo tyranno fabula dicta. [187]І поводився гетьман настільки зухвало, що комісари не могли не пошкодувати про вчорашнього Хмельницького. Пана Позовського він ударив булавою тому лише, що той невчасно на очі потрапив, хоча виснажений хворобою Позовський і без того був на волосок од смерті.