Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Шановні панове! Рятуйте! – крикнув він, б’ючи коня п’ятками.

Кінь, як видно, втомившись нести огрядного вершника, тільки постогнував, але з місця не сходив.

Пан Заглоба чув крики й поклики вершників, які мчали повз нього, потому весь цей ураган пролетів, і запанував певний затишок.

І знову думки, наче швидкі стріли татарські, замерехтіли в його мозку.

«Що це? Що сталось? Ісусе Христе! В полон мене взяли, чи що?»

І на чолі його виступив холодний піт. Схоже, йому обмотали голову так само, як він свого часу зробив це Богунові. А тягар, який відчувається на плечі, – рука гайдамаки. Тільки чому його ніхто не веде чи не прикінчує? Чому він стоїть на місці?

– Пусти, хамське поріддя! – крикнув пан Заглоба придушеним голосом.

Тиша.

– Пусти, хаме! Я дарую тобі життя!

Ніякої відповіді.

Пан Заглоба знову вдарив п’ятками в кінські боки. Безрезультатно! Уперта худобина розкарячилась іще більше й лишилася стояти.

Тоді надзвичайна лють охопила нещасного полоненика, і, діставши ножа з піхов, які висіли на поясі, він завдав страшного удару в тил за собою.

Ніж, одначе, розітнув лише повітря.

Тут Заглоба схопився обома руками за покривало, яке обмотало йому голову, й рішуче зірвав його.

Що таке?

Гайдамаків не видно. Навколо ні душі. Тільки вдалині в диму видніються летючі червоні драгуни Володийовського, а за декілька верст за ними поблискують обладунки гусарів, які зганяють із поля до води недобитих.

Зате біля ніг пана Заглоби лежить полковий запорізький прапор. Як видно, козак, утікаючи, відкинув його, і сталося так, що древком воно лягло на плече панові Заглобі, а полотнищем накрило йому голову.

Побачивши все це й утямивши, що до чого, сей муж зразу ж опам’ятався.

– Ага! – сказав він. – Я захопив прапор. А що? Може, я його не захопив? Якщо справедливість у цій битві не порішать, тоді нагороду я отримаю неодмінно. О хами! Щастя ваше, що піді мною кінь уперся. Помилявся я, гадаючи, що на хитрість слід покладатися більше, ніж на хоробрість. Знадоблюсь у війську і я для дечого – сухарі їсти кожний може. О Господи! Знову сюди якась зграя мчить. Не сюди, сучі діти, не сюди! Щоб цього коня вовки з’їли!.. Бий!.. Убивай!

І дійсно, новий загін козаків, завиваючи нелюдськими голосами, мчав до пана Заглоби, а по п’ятах за ними неслися латники Поляновського. І вельми очевидно, що пан Заглоба знайшов би смерть під копитами, коли б гусари Скшетуського, перетопивши тих, кого переслідували, не поверталися тепер, маючи намір узяти в обценьки загони, котрі мчали до Заглоби. Забачивши це, запоріжці поплигали у воду для того тільки, щоби, уникнувши мечів, знайти смерть у трясовинах і глибоких чорториях. Ті з них, хто, упавши навколішки, благав про пощаду, гинули під ударами. Погром зробився сташенний і повсюдний, але найжахливіше було на греблі. Загони, що перейшли на протилежний берег, було знищено в півкружжі, створеному княжим військом. Ті ж, хто греблю не перейшов, гинули під безперервним вогнем гармат Вурцеля і залпів німецької піхоти. Вони не могли рушити ні вперед, ні назад, бо Кривоніс підганяв усе нові полки, що, натискаючи, розштовхуючи передніх, закрили єдиний шлях до відступу. Могло здатися, що Кривоніс поставив собі за мету знищити власних людей, а ті скупчувалися, давили один одного, билися між собою, падали, плигали обабіч у воду – і тонули. Біля одного краю греблі чорніла хмара відступаючих, біля другого – полчища нападників, посередині ж – гори і вали трупів, стогони, волання воістину нелюдські, безумство страху, розгубленість, хаос. Увесь ставок наповнився людськими й кінськими трупами. Вода вийшла з берегів.

Іноді канонада замовкала. Гребля тоді, немов із гармати, викидала натовпи запоріжців і черні, котрі розсіювалися по півкружжю і йшли під меч кінноти, що їх очікувала, а Вурцель затівав стрілянину знову, зливою заліза і свинцю перекриваючи греблю й зупиняючи підхід підкріплень.

У кривавих цих змаганнях минали години.

Кривоніс, озвірілий, змилений, не здавався і жбурляв тисячі козаків смерті в пащу.

На другому березі Ярема, закований у срібні лати, верхи на коні стояв на високому кургані, що звався в ті часи Гиблою Могилою, і оглядав поле бою.

Обличчя його було спокійним, погляд же охоплював усю греблю, ставок, береги Случі й сягав навіть туди, де, повитий блакитнуватим серпанком оддаленості, розташувався величезний Кривоносів табір. Очі князя не відривались од цього стовпища возів. Нарешті він звернувся до огрядного київського воєводи і сказав: