Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Потому піхотинці Корицького розступилися, відкривши націлені на греблю жерла Вурцелевих гармат, а в кутку, створюваному Случчю та греблею, поблискували в прибережних заростях мушкети німців Осинського.

І відразу для людей військових стало очевидно, на чиєму боці буде перемога. Тільки такий одчайдушний отаман, як Кривоніс, міг зухвало відважитися на битву в таких умовах, бо з усіма своїми силами не зміг би оволодіти навіть і переправою, коли б Вишневецький захотів із цим не погодитися.

Та князь навмисно вирішив пропустити декілька його полків за греблю, щоб оточити їх і знищити. Великий воєначальник просто користувався безрозсудством противника, котрий навіть не взяв до уваги, що своїм людям, які б’ються за рікою, зможе посилати допомогу тільки по вузькому проходу, через який більш чи менш значних підкріплень переправити буде неможливо. І навчені досвідом знавці воєнного мистецтва у подиві спостерігали за діями Кривоноса, котрого так безрозсудно чинити ніщо не спонукало.

Спонукала його лише амбіція та кровожерність. Отаман нещодавно дізнався, що Хмельницький, незважаючи на чисельну перевагу посланих із Кривоносом полків, турбуючись за результат битви з Яремою, йшов зі всіма своїми силами на поміч. Кривоніс отримав наказ од битви ухилитися. Та саме через це Кривоніс вирішив не ухилятись і поспішав.

Взявши Полонне й захмелівши від крові, він уже ні з ким не бажав ділитися нею, тому й поспішав. Ну, втратить половину війська, що з того! Решта захлесне нечисленні княжі сили й розгромить їх. Голову Яреми він піднесе Хмельницькому в подарунок.

Тим часом вируюча лавина черні досягла кінця греблі, спустилася з неї й розтеклася по тому самому півкругу, котрий звільнили, відступивши, підрозділи Яреми. В ту ж мить прихована збоку піхота Осинського дала залп, гармати Вурцеля процвіли довгими смугами диму, земля здригнулася від гуркоту, й битва почалася по всій лінії.

Дими затягли береги Случі, ставок, греблю й саме поле, тому мало що можна було розгледіти; часом лише мріли червоні мундири драгунів, іноді блищали гребені над летючими шоломами, здебільшого ж у хмарі цій усе аж кишіло. В місті гули всі дзвони, і скорботні стогони їхні змішувались із басовитим ревом гармат. Із козацького розташування сунули до греблі все нові й нові полки.

Ті, хто її перейшов і перебрався на той бік ставка, вмить розтягнувшись довгою лінією, з люттю вдарили на княжі корогви. Бій зав’язався від самого краю ставка до повороту ріки й заболочених луків, цього мокрого літа вкритих водою.

Черні й низовим належало або перемогти, або загинути, маючи за собою воду, до якої тіснив їх натиск піхоти й кінноти.

Коли рушили вперед гусари, пан Заглоба, хоча страждав задишкою і товкотнечі не любив, кинувся, замружившись, разом із іншими, бо нічого більше йому не лишалось, а в голові його тільки й миготіло: «Тут не обдуриш! Ніяк не обдуриш! Дурень з удачею, розумний із втратою!» Потім узяла його злість і на війну, і на козаків, і на гусарів, і взагалі на весь світ. Він почав лаятись і молитися. Вітер свистів у нього у вухах, спираючи дихання. Раптом кінь його на щось наткнувся, він відчув якусь перепону, розплющив очі – і що ж побачив? Ось вони, коси, шаблі, ціпи, очі, вуса і суціль червоні обличчя… І все якесь нечітке, невідомо чиє, що смикається, скаче, скаженіє. Тоді охопила його лють і на цього противника, і на те, що вони не забираються к бісу, а наскакують і змушують Заглобу битися. «Бажали – отримуйте!» – подумав він і заходився без розбору махати шаблею навсібіч. Іноді шабля просто розтинала повітря, іноді відчувалося, що клинок уганяється в щось м’яке. Разом з тим, він розумів, що все ще живий, і це надзвичайно збадьорювало його. «Бий! Убивай!!» – ревів Заглоба, як бугай, і врешті-решт люті мужицькі обличчя зникли з очей, замість них побачив він безліч спин, шапочних денець, а волання – хіба що вух йому не розривали.

«Тікають! – промайнуло в нього в голові. – Вони ж тікають! Тікають!»

Тоді закипіла в ньому нечувана відвага.

– Злодії! – крикнув він. – Так-то ви шляхті чините опір!

І кинувся вслід за втікачами, багатьох випередив і, вмішавшись у їхню гущу, з більшим глуздом взявся за діло. Тим часом соратники його притисли ворогів до густо порослого деревами берега Случі та гнали їх уздовж цього берега до греблі, через брак часу нікого не беручи в полон.

Раптом пан Заглоба відчув, що кінь під ним почав упиратись, і, разом з тим, щось важке, впавши на нього, обмотало йому голову, так що опинився він у цілковитій темряві.