Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Загинеш! – крикнув Полуян зухвалому чоловікові.

– Що поробиш! – відповів Підбийп’ятка, замахуючись.

Та ба, при ньому не було Зірвиглавця, бо, призначивши його для вельми великих подвигів, він не хотів користуватися мечем у поєдинках, і Зірвиглавець перебував у корогві при вірному збоєносці; з собою ж у пана Лонгина була тільки легка шабля-баторівка з блакитнуватим і позолоченим клинком. Перший її удар Полуян відбив, хоча зразу втямив, що має справу з неабияким бійцем, бо шабля в його руці просто задрижала; він відбив іще й другий удар, і третій, після чого або велику вправність противника у фехтуванні вгадав, або перед обома арміями страшною своєю силою похвастати захотів, або, припертий до краю греблі, під натиском величезної коняки пана Лонгина побоювався впасти у воду, але, відбивши черговий удар, він звів коней боками і литвина в могутні обійми впоперек схопив.

І зчепилися вони, ніби два ведмеді, коли ті за ведмедицю під час тічки борються, обвились один навколо одного, як дві сосни, коли з одного стовбура виростаючи, вони взаємно обвиваються й майже єдиний стовбур становлять.

Усі, затамувавши подих, мовчки спостерігали поєдинок цих борців, із котрих кожен за надзвичайного силача серед своїх вважався. А ті й справді, можна сказати, зрослися в одне тіло, тому що тривалий час перебували в нерухомості. Тільки обличчя їхні робилися червоними, тільки по жилах, які вискочили на їхніх лобах, по зігнутих, як луки, хребтах, за страшною цією нерухомістю вгадувалося нелюдське зусилля рук, які напружились у взаємному обхваті.

Ось уже обидва почали судорожно смикатися. Лице пана Лонгина поступово робилося все червонішим, а лице отамана все синішим. Минула ще хвилина. Хвилювання глядачів зростало. Раптом у тиші почувся глухий, здушений голос:

– Пусти…

– Ні… братушко!.. – відповів другий голос.

Іще хвилина, і от щось страшенно хруснуло, почувся стогін, який долинув ніби з-під землі, потік чорної крові хлюпнув із уст Полуяна, і голова його відкинулася на плече. Тоді пан Лонгин витяг його з сідла і, перш ніж глядачі зрозуміли, що сталося, перекинув поперек свого, після чого риссю рушив до своїх.

– Vivat! – крикнули вишневчани.

– На погибель! – відповіли запоріжці.

І ні щоб збентежитися поразкою свого вождя – вони ще запекліше вдарили на противника. Закипіла безладна сутичка, що через брак місця робилася все більш несамовитою. І, незважаючи на всю відвагу свою, здригнулися б козаки перед більшою фехтувальною спритністю противника, коли б із Кривоносового табору не заграли несподівано сурми, що закликали поєдинщиків одійти.

Вони відразу ж ретирувались, а противник їхній, постоявши мить, аби показати, що виграв поле, теж повернув до своїх. Гребля спорожніла. На ній залишилися тільки людські та кінські трупи – передвістя того, чому бути далі, і ця стежинка смерті чорнілася між обома військами, а легкий подув вітру брижив гладеньку воду ставка й жалібно шумів у листі верб, схилених там-сям на березі.

І відразу, ніби неозорі зграї шпаків і сивок, рушили Кривоносові полки. Попереду – чернь, за нею скупчена піхота й кінні запорізькі сотні, далі татарські добровольці й козацька артилерія. І все без великого порядку. Одні тиснули на інших, ішли «навалом», прагнучи безмірною кількістю подолати греблю, а потім захлеснути й затопити княже військо. Дикий Кривоніс вірив не у воєнне мистецтво, а в кулак і шаблю, тому йшов у наступ усією армією і звелів полкам, які йшли позаду, натискати на передніх, аби ті хоча б і супроти волі, та все ж ішли вперед. Гарматні ядра почали плюхатись у воду на кшталт диких лебедів і гагар, не завдаючи через недоліт ніякої шкоди княжим військам, вишикуваним у шаховім порядку по той бік ставка. Людська повінь захлеснула греблю й котилася вперед безперешкодно. Окремі загони лавини цієї, досягнувши ріки, почали шукати броду і, не знайшовши, знову поверталися до греблі. Йшли вони так густо, що, як пізніше зазначив Осинський, по головах на коні проїхати було можна, і так вони вкрили греблю, що не лишилось і п’яді вільного простору.

Ярема дивився на все це з високого берега й брижив брови, а очі його метали в бунтівні натовпи блискавки. Спостерігаючи ж безладдя і товкотнечу в Кривоносових полках, він сказав оберштеру Махницькому:

– По-холопськи ворог із нами воювати вирішив і, мистецтвом воєнним нехтуючи, всім скопом іде, та не дійде.

Тим часом, ніби всупереч цим словам, козаки дісталися вже середини греблі й зупинилися, здивовані та стурбовані бездіяльністю княжого війська. Одначе в ту ж хвилину серед княжих зробився рух: вони відійшли, залишивши між собою та греблею просторий порожній півкруг, якому належало стати полем битви.