Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Чорти б усе забрали! – Тут поганий настрій пана Заглоби перейшов усякі межі. – А ви дивитеся, пане, на все як на teatrum [128]під час Масниць! – неприязно крикнув він Скшетуському. – Ніби ваша шкура тут ні при чому!

– Ми звичні, я ж сказав.

– І, звичайно, в поєдинки встрянете?

– Не дуже-то годилося б лицарям із головних підрозділів один на один із таким противником битися, хто собі ціну знає, цим не займається. Та в нинішні часи хіба ж гідність до уваги береться?

– Уже й наші йдуть! Он! – закричав пан Заглоба, заздрівши червону лінію драгунів Володийовського, що підтюпцем рухалася до греблі.

За ними потяглися бажаючі – душ так по десять від кожної корогви. Серед інших пішли рудий Вершулл, Кушель, Понятовський, двоє Карвичів, а з гусарських – пан Лонгинус Підбийп’ятка.

Дистанція між обома загонами почала швидко скорочуватися.

– Знаменитих справ зробитеся, пане, свідком, – сказав Скшетуський пану Заглобі. – Особливо придивіться до Володийовського та Підбийп’ятки. Великі це лицарі. Розрізняєте їх, ваша милість?

– Розрізняю.

– Тоді дивіться пильно, самі ще розохотитеся.

Воїни, зійшовшись зовсім близько, зупинили коней і заходилися насамперед ганьбити один одного.

– Здрастуйте! Здрастуйте! А ось ми зараз собак вашим падлом нагодуємо! – закричали княжі жовніри.

– А ваше й собакам не в корм.

– Згниєте в цьому ставку, громили підлі!

– Кому писано, той і згниє. Вас либонь перших риби обгризуть.

– Нумо вилами гній довбати, хами! Вам воно звичніше, ніж шабля.

– Хоча ми й хами, зате синки наші шляхтою будуть, позаяк од панянок ваших народяться!

Якийсь козак, видно задніпровський, вискочив уперед і, склавши долоні біля рота, закричав оглушливим голосом:

– У князя дві племінниці! Скажіть, щоб Кривоносові їх прислав…

У пана Володийовського, ледве почув він таке блюзнірство, від люті аж в очах потемніло, і він зразу повернув коня на запоріжця.

Скшетуський, стоячи на правому фланзі з гусарами, впізнав його здалеку і крикнув Заглобі:

– Володийовський пішов! Володийовський! Дивіться ж, пане! Он! Он!

– Бачу! – закричав пан Заглоба. – Вже підскакав! Б’ються! Раз! Раз! Бий його! Он вони! Ого, все! Ну і зух, трава на ньому не рости!

І справді, з другого замаху блюзнірник, як громом прибитий, гепнувся додолу, причому головою до своїх, що було недобрим знаком.

Тим часом вискочив другий, одягнений у червоний кунтуш, знятий із якогось шляхтича, й налетів на пана Володийовського дещо збоку, одначе кінь під ним у момент самого удару спіткнувся. Пан Володийовський обернувся, і зразу стало зрозуміло, що таке майстер, бо лише самою кистю здвигнув він, зробивши рух такий легкий і м’який, що просто-таки непомітний, – і шабля запоріжця пурхнула в повітря. Пан же Володийовський за комір його схопив і разом із конем помчав до своїх.

– Брати ріднії, спасайте! – волав полоненик.

Одначе чинити опір не чинив, знаючи, що, якби ворухнувся, й одразу був би посічений шаблею, так що він навіть і коня свого бив п’ятками, щоби скакав відповідно. І пан Володийовський мчав його, як вовк козу.

Забачивши таке, кинулися один на одного душ по п’ятнадцять із кожного боку – великій кількості на вузькій греблі було не поміститися. Так що сходилися противники поодинці. Воїн сплітався з воїном, кінь із конем, шабля з шаблею, і вервечка поєдинків цих являла собою захоплююче видовище, на яке обидва війська гляділи з величезною цікавістю, намагаючись угадати по ньому, що обіцяє їм фортуна. Ранкове сонце сяяло над поєдинщиками, а повітря було таке прозоре, що можна було розрізнити обличчя в обох шикуваннях. Здалеку все мало вигляд як такий собі турнір або ігрище. Часом хіба що з товкотнечі раптом вибігав кінь без вершника, іноді труп зривався з греблі в ясне скло води, й та розколювалася золотими іскрами, а потім розходилася хвилеподібними колами все далі й далі від берега.

В обох станах серця вояків раділи мужності своїх лицарів і ратному їх завзяттю. Кожний бажав своїм перемоги. Раптом Скшетуський сплеснув руками, так що дзвякнули нараменники, і вигукнув:

– Вершулл загинув! Із конем упав… Дивіться: він на білому тому сидів!

Та Вершулл не загинув, хоча дійсно упав разом із конем; перекинув його величезний Полуян, колишній козак князя Яреми, а зараз другий після Кривоноса воєначальник. Був це знаменитий поєдинщик, який ніколи забави цієї не пропускав. Такий могутній, що легко ламав по дві підкови зразу, в одиночному бою він здобув славу непереможного. Перекинувши Вершулла, він ударив на бравого офіцера Курошляхтича і страшно, майже до сідла, розрубав його надвоє; решта, приголомшені, відсахнулись, і, забачивши це, пан Лонгинус повернув до козака свою ліфляндську кобилу.