Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Пан Скшетуський мимохіть глянув на місяць, який плив по високому сяючому небу, ніби срібний човник.

– Помиляєтеся, добродію, – сказав він, помовчавши. – Ні кров’ю я не впиваюся, ні репутацію теж не заробляю, а тільки не годиться мені кидати товаришів у скрутну хвилину, коли корогва nemine excepto [133]має бути. У тому честь лицарська, це діло святе. Що ж до війни, так вона напевне затягнеться, бо занадто вже голота із грязі в князі полізла; одначе, якщо на поміч Кривоносу йде Хмельницький, буде перепочинок. Або Кривоніс нам завтра програє, або ні. Якщо програє, то з Божою поміччю науку належну здобуде, а нам потім слід іти в місця спокійніші, щоб теж віддихатися трохи. Що не кажіть, уже два місяці ми не спимо, не їмо, тільки воюємо та воюємо день і ніч, даху над головою не маючи, на всі примхи стихій наражаючись. Князь – полководець великий, але розсудливий. Не піде він на Хмельницького, маючи кілька тисяч проти тьми. Відомо мені також, що вирушить він на Збараж, там одгодується, жовнірів нових збере, шляхта з усієї Речі Посполитої до нього зійдеться – і тільки тоді ми підемо на вирішальну битву, так що завтра останній трудовий день, а післязавтра вже зможу я з вашою милістю та з легким серцем у Бар вирушити. І ще скажу я для заспокоєння вашого, що Богун цей самий ніяким чином до завтра не встигне і в битві участі не візьме, а хоча й візьме, я вважаю, що його холопська зірка не тільки поряд із княжою, але і поряд із моєю, лицарською, померкне.

– Він же просто Вельзевул во плоті. Говорив я вам, що товкотнечі не люблю, та він гірший за товкотнечу, хоча, repeto, не стільки страх, скільки огиду я до нього відчуваю. Гаразд. Поговорили й досить! Завтра, значить, мужикам спини вичинимо, а потім гайда в Бар! Ой! Засяють же ті звабні оченята, conspicientes [134]вашу милість! Ой! Запалає ж це личко! Зізнаюся вам, пане, що і мене за нею туга мучить, бо я її, як батько, люблю. І недивно. Синів legitime natos [135]немає в мене, маєток далеко, тобто аж в Турцех, де поганські комісари його розкрадають, так що живу я на білому світі сиротою і на старості літ, мабуть, до пана Підбийп’ятки в Мишікишки в нахлібники піду.

– По-іншому буде воно, про це не турбуйтеся. За те, що ви зробили для нас, не знаю навіть, чи зуміємо ми сповна віддячити.

Подальшій розмові завадив якийсь офіцер, що запитав, проходячи:

– А хто там такий стоїть?

– Вершулл! – вигукнув Скшетуський, упізнавши його по голосу. – Із роз’їзду?

– Точно. А зараз од князя.

– Що нового?

– Завтра битва. Противник греблю розширює, мости на Стирі і Случі наводить, дістатися нас за всяку ціну хоче.

– А князь що на це?

– «Гаразд» – говорить!

– І нічого більше?

– Нічого. Заважати не звелів. А там сокири аж гудуть! До ранку працюватимуть.

– Язика привели?

– Сімох. Усі повідомляють, що про Хмельницького чули, йде, мовляв, але ще начебто далеко. Ніч-бо яка!

– Уже ж світліше світлого! А як ви почуваєтеся після халепи сьогоднішньої?

– Кістки болять. Іду дякувати Геркулесу нашому, а потім спати, втомився дуже. Здрімнути б годинки з дві!

– Добраніч!

– Добраніч!

– Ідіть і ви, ваша милість, – сказав пан Скшетуський Заглобі. – Пізно вже, а завтра потрудитись доведеться.

– А післязавтра їхати, – нагадав пан Заглоба.

Вони пішли і, сказавши молитву, вляглися біля вогнища. Незабаром вогнища одне за одним почали гаснути. Табір укрила темрява, і тільки місяць кидав на нього срібні свої промені, освітлюючи то тут, то там жовнірів, які спали. Тишу порушувало хіба що загальне могутнє хропіння та перегук вартових, які стерегли табір.

Та ненадовго сон стулив утомлені повіки вояків. Ледве взялося на світ і поблякли нічні тіні, по всьому табору сурми заграли побудку.

А через якийсь час князь, на превеликий подив своїх лицарів, одступав по всій лінії.

Та це був відступ лева, що готував місце для стрибка.

Князь пустив Кривоноса за греблю навмисно, щоби ще більшої завдати йому поразки. Ледве почалася битва, він хльоснув коня і поскакав геть від противника, що бачачи, низові зламали стрій, аби наздогнати його й одрізати шлях до відступу. Тоді князь раптово повернув і всією кавалерією вдарив по них так нищівно, що ті на мить навіть не змогли вчинити опору. Так що гнали їх із милю до переправи, потім через мости і греблі, потім півмилі до самого до табору, рубаючи та вбиваючи без пощади, а героєм дня цього разу став шістнадцятилітній пан Аксак, який першим ударив на ворога і посіяв у його лавах паніку. Тільки зі своїми жовнірами, вмілими та вимуштруваними, міг одважитися князь на таку вихватку, зображуючи удаваний відступ, котрий у будь-якому іншому війську міг би перетворитись на справжній. Так що другий день куди більш нищівною покарав Кривоноса поразкою. Отаман утратив усі польові гармати, багато прапорів, а серед них і декілька коронних, захоплених запоріжцями під Корсунем. Якби встигла піхота Корицького, Осинського і гармати Вурцеля за кіннотою, заразом було б узято й табір. Та перш ніж вони підійшли, настала ніч, і ворог тим часом значно віддалився, тому наздогнати його не було ніякої можливості. Проте Зацвілиховський половину табору все ж таки захопив, а в ній величезні запаси амуніції та провіанту. Натовп уже двічі кидався на Кривоноса, наміряючись видати його князю, і тільки обіцянка негайно повернутися до Хмельницького дозволила йому вирватись із смертоносних рук. Втративши військо, побитий, занепавши духом, тікав він, не оглядаючись, із рештками табору, поки не опинився в Махнівці, куди з’явившись, Хмельницький у нападі люті звелів його за шию до гармати ланцюгом прикувати.