Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Довго він хворів?

– Довго, довго. Рани на ньому то загоювалися, то відкривалися: адже він їх спочатку не лікував як слід. Мало я ночей біля нього просидів (щоб його порубали!), наче біля кого достойного! А треба сказати вашій милості, що я спасінням душі поклявся за кривду свою йому відплатити, і це я, мосьпане, виконаю, хоча б і ціле життя довелося його вистежувати, позаяк він мене, безвинного, образив і поранив, мовби собаку якого, а я ж бо не хам либонь. Уже доведеться йому від моєї руки загинути, хіба що його раніше хто інший порішить. І ще скажу я вашій милості, що сто разів була в мене можливість, адже часто біля нього, крім мене, нікого не було. Сиджу, бувало, й думаю, чи не штрикнути? Але совісно було вбивати на одрі лежачого.

– Вельми похвально з твого боку, що ти його aegrotum et inermem [137]не вбив. Холопський це був би вчинок, не шляхетський.

– Ото ж бо й є, ваша милість! Я, знаєте, теж так вирішив. Іще й згадав, що, коли батьки напучували мене, дідусь теж, значить, перехрестив мене і сказав: «Пам’ятай, дуроломе, що ти шляхтич, і амбіцію май, служи вірно, а витирати руки об себе нікому не дозволяй». Сказав іще він, що, коли шляхтич по-холопськи поводиться, Господь наш Ісус плаче. А я напучування запам’ятав і завжди його додержуюсь. Так що оказією довелося знехтувати. А довір’я між нами все більше! Бувало, запитує він мене: «Чим я тобі, – мовляв, – оддячу?» А я на це: «Чим, ваша милість, побажаєте». І, не можу ображатися, обдарував він мене щедро, а я взяв, тому що знову ж поміркував так: навіщо в розбійничих руках залишати? А на нього дивлячись, й інші мене теж обдаровували, бо, скажу я вашій милості, там нікого так не люблять, як його, і низові, й чернь, хоча по всій Речі Посполитій не знайдеться шляхтича, котрий би так чернь, як він, зневажав…

Тут Редзян заходився головою хитати, немовби щось пригадуючи і чомусь дивуючись, а через хвилину вів далі:

– Чудний це чоловік, а треба визнати, що вдача в нього цілком шляхетська. А вже панну він любить! Святий Боже! Щойно видужав, зразу до нього Донцева сестра ворожити прийшла. І наворожила, та тільки нічого путящого. Безсоромна вона здоровуля, з нечистим якшається… Але дівка добряча. Сміється, наче кобила на луках ірже, тільки зубища білі скалить, а здоровенна така, що панцир може розірвати, а йде коли, земля просто двигтить. І, видно, попуском Божим до душі я їй припав, зовнішність їй моя сподобалася. Так вона, бувало, повз мене пройти не може, щоб за шию чи за рукав не потягти чи не штовхнути, а іноді просто так і говорить: «Ходімо!» А я боюсь, як би нечистий мені на стороні де-небудь в’язи не скрутив, адже тоді все, що я зібрав, пропаде відразу. От я їй і відповідаю: «Мало тобі інших!» А вона: «Запав ти мені в око, хоча й дитя! Сподобався мені!» – «Іди геть, кобило!» А вона знову за своє: «Сподобався мені! Сподобався мені!»

– І ти ворожбу бачив?

– Бачив, чув. Дим якийсь валує, шипіння, виск, тіні якісь, просто жах бере. Вона в середині стоїть, брови чорні насупить і повторює: «Лях при ній! Лях при ній! Чилу! Хукучиху!.. Лях при ній!» Або пшениці на сито насипле й дивиться, а зерна, як мурашва, ворушаться, а вона знову: «Чилу! Хуку! Чилу! Лях при ній!» Ой, мосьпане! Якби він не був таким негідником, жаль було б і дивитися на його відчай після ворожби кожної. Зблідне, бувало, як полотно, навзнак упаде, руки над головою заломить і тужить, і скиглить, і благає, і прощення в панночки просить. За те, мовляв, що ґвалтівником у Розлоги з’явився, що братів її перебив. «Де ти, зозуле? Де ти, люба? – каже. – Я б тебе на руках носив, а тепер не життя без тебе!.. Я вже тебе, – примовляє, – пальцем не зачеплю, рабом твоїм буду, лише б тільки дивитися на тебе!» Або ж пана Заглобу згадає – й зубами заскрегоче, і ложе кусає, доки сон його не зморить. Тільки він іще й уві сні стогне та зітхає.

– Значить, вона йому ні разу удачу не наворожила?

– Що потім було, не знаю, позаяк він видужав, а я від нього відчепився. Приїхав ксьондз Лашко, і Богун мене у віддяку з ним у Гущу відпустив. Вони там, лиходії, знали, що в мене з різного добра дещо є, та і я теж не приховував, що їду батькам допомогти.

– І не пограбували тебе?

– Може б, і пограбували, та, на щастя, татар там не було, а козаки зі страху перед Богуном не посміли. До того ж вони мене зовсім за свого вважали. Адже мені сам Хмельницький повелів слухати й доповідати, що у воєводи брацлавського говоритиметься, коли які панове з’їдуться…

Щоб він катові дістався! Приїхав я, значить, у Гущу, а тут підійшли передові загони Кривоноса й отця Лашка вбили, а я половину добра свого закопав, а з половиною сюди втік, дізнавшись, що ваша милість б’є їхніх біля Заслава. Хвала Господу, що я вашу милість при доброму здоров’ї та гуморі застав і що весіллячко вашої милості близько… Це вже всьому поганому край надійде. Казав я розбійникам, які на князя, володаря нашого, йшли, що назад не повернуться. Дістали тепер! Може, й війна теж скоро закінчиться?