Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Знаю, знаю. Нема на тобі вини. А товстий шляхтич той зараз в обозі. Він мені розповів, як усе сталося. Він і панну в Богуна викрав, і тепер вона при доброму здоров’ї в Барі перебуває.

– О! Тоді слава Богу! Я ж теж знав, що вона Богунові не дісталася. Виходить, і весіллячко не за горами.

– Схоже, що так. Звідси ми, згідно з наказом, підемо зараз у Тарнопіль, а звідти в Бар.

– Слава Богу всемогутньому. Вже він напевне повіситься, Богун-то, йому ж і чортиха наворожила, що ту, про котру мріє, йому не бачити і що вона ляхові, мовляв, дістанеться, а лях цей, слід гадати, ваша милість.

– А це ти звідки знаєш?

– Та чув. Видно, доведеться мені по порядку все розповідати, а його милість нехай тим часом одягається, адже вже і сніданок для нас варять. Як одплив я, значить, на тій чайці з Кодака, так пливли ми страх як довго, тому що проти течії, а ще – зламалася в нас чайка, і лагодити довелося. Пливемо ми, значить, і пливемо, мосьпане, пливемо…

– Пливете, пливете!.. – втратив терпіння пан Ян.

– І припливли в Чигирин. А що там зо мною було, про це вже ваша милість знає.

– Про це я вже знаю.

– Лежу я, значить, у стайні, і в очах у мене темно. А тут зразу, як Богун поскакав, підходить Хмельницький із величезною армією запорізькою. Та позаяк до цього пан великий гетьман покарав чигиринців за прихильність до запоріжців і силу-силенну люду в місті було перебито й поранено, козаки і подумали, що я теж із тих, а тому не тільки не порішили мене, а ще й подбали, лікувати заходилися й татарам узяти не дозволили, хоча вони їм що завгодно дозволяють. Прийшов я тоді до тями й думаю: що ж робити? А харцизяки ці тим часом до Корсуня пішли й там панів гетьманів побили. О мосьпане, чого я повидав, того не розказати! Вони ж нічого не приховували, безсовісні, а ще й за свого мене вважали. А я все думаю: тікати чи не тікати? Та тільки бачу, що вірніше воно лишитися, доки оказії підходящої не трапиться. А як почали звозити з-під Корсуня килими, збруї, срібло, поставці, скарби… Ой-йой, мосьпане! У мене ледве серце не лопнуло і очі просто на лоб полізли. Таж ці душогуби шість ложок срібних за таляр, а потім навіть за кварту горілки віддавали, ґудзик же золотий, чи там застібку, чи султан на шапку можна було й за чвертку виміняти. Тут, значить, я думаю: хіба можна губитися?… Скористаюсь і я! Якщо дасть Бог коли-небудь в Редзяни повернутися, на Підлісся, де батьки мешкають, привезу їм, адже в них там тяжба з Яворським уже п’ятдесят літ триває, а продовжувати її ні на що. Так що накупив я, мосьпане, стільки всякого добра, що на двох коней нав’ючити довелося, вважаючи це собі втіхою в злигоднях, тому що я за паном моїм страх як журився.

– Ой, Редзяне, ти вже свого не втратиш! Скрізь свою користь пам’ятаєш.

– Якщо Господь мене обдаровує, що ж тут поганого? Я ж не краду, а що мені ваша милість дали гаманець на дорогу в Розлоги, так ось він! Моє діло повернути, позаяк я до Розлогів не доїхав.

Кажучи це, Редзян одстебнув пояс, дістав гаманець і поклав його перед лицарем, на що пан Скшетуський усміхнувся і сказав:

– Якщо вже тобі так щастило, ти, слід гадати, багатший і за мене, та тільки вже тримай і цей гаманець.

– Уклінно дякую вашій милості. Дещо є – Бог поміг! І батьки будуть раді, і дідусь дев’яностолітній. А вже Яворських вони напевне до останнього гроша засудять і пустять із торбами. Вашій милості теж користь од цього – я ж бо про пояс той крапчастий, що мені ваша милість у Кодаку пообіцяли, нагадувати не буду, хоча він мені й подобався дуже.

– Та вже й нагадав! Ах ти, шельма! Сущий lupus insatiabilis! [136]Не знаю я, де він, той пояс, але позаяк обіцяв, подарую, не той, так інший.

– Уклінно дякую вашій милості! – сказав Редзян, обнімаючи коліна хазяїна.

– Досить про це! Розповідай же, що з тобою потім було.

– Бог, значить, явив мені милість покористуватись од розбійників. Страшенно тільки я страждав, не знаючи, що приключилось із моїм паном і що Богун із панною зробив. А тут раптом кажуть, що він у Черкасах, ледве живий, князями посічений, лежить. Я – в Черкаси: а ви ж знаєте, що я і пластир прикласти вмію, і рани загоювати. А вже вони мене щодо цього знали. Так що мене туди Донець, полковник, послав і сам зо мною поїхав душогуба цього виходжувати. Тут у мене від серця відлягло, я ж дізнався, що наша панна з тим шляхтичем утекла. Пішов я, значить, до Богуна. Впізнає, думаю, чи не впізнає? А він у гарячці лежав, так що спершу не впізнав. Потім, звичайно, впізнав і каже: «Таж ти з листом у Розлоги їхав?» Я відповідаю: «Я». А він: «Значить, тебе я в Чигирині посік?» – «Цілком вірно». – «Ти, значить, – говорить він, – служиш панові Скшетуському?» Тут я давай брехати. «Нікому я вже, мовляв, не служу. Кривди самі, а не радості на службі цій мені були, так що захотів я на волю до козаків утекти, а за вашою милістю вже десять днів, мовляв, доглядаю та зціляю успішно!» Тут він повірив і у велику зі мною довірчість увійшов. Од нього я й дізнався, що Розлоги спалено, що він двох князів убив, а двоє тих, що лишилися, довідавшись про те, хотіли спершу іти до нашого князя, але, не маючи на те можливості, до війська литовського втекли. Та найгірше – це коли він про того товстого шляхтича згадав, так він тоді, скажу я вашій милості, зубами скреготів, немовби хто горіхи гриз.