Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

А серед усіх цих розкішних одеж, які всіма барвами райдуги грають, серед шовків, оксамитів, камки, алтабасів і виблискування діамантів який же дивний вигляд мають полки Вишневецького, виснажені, обірвані, схудлі, в заіржавілих панцирах, вигорілій формі та заношених мундирах! Жовніри найпривілейованіших підрозділів на вигляд гірші жебраків, гірші челяді деяких полків; одначе всі схиляються перед сією іржею та затрапезним виглядом, бо це печаті геройства. Війна, недобра матір, яка дітей своїх, ніби Сатурн, пожирає, а кого не пожере, того, наче пес кістки, згризе. Вигорілі ці мундири – суть дощі нічні, суть походи серед вируючих стихій або в сонячнім варі; іржа ця на залізі – кров нестерта: може, своя, може, ворожа, а може – та й інша. Так що вишневчани повсюди тон задають. Вони й по шинках та постоях тільки й розповідають, а решта тільки й знає, що слухає. І трапляється, що в кого-небудь із слухачів аж клубок до горла підступить, ударить людина себе руками по кульшах і вигукне: «Хай вам дідько, панове шановні! Ви ж дияволи – не люди!» А вишневчани: «Не наша в тім заслуга, а такого начальника, рівного котрому не бачив іще orbis terrarum». І всі бенкети завершуються вигуками: «Vivat Ярема! Vivat князь-воєвода! Вождям вождь і гетьманам гетьман!..»

Шляхта, як захмеліє, на вулиці вискакує та з самопалів і мушкетів стріляє, а позаяк вишневчани попереджують, що гульба тільки до часу, що, мовляв, підождіть-но – і князь візьме всіх у руки й таку дисципліну заведе, про яку, мовляв, ви ще й не чули, вони ще більше радіють вільній хвилині. «Gaudeamus, [138]поки можна! – кричать вони. – Настане час послуху – слухатися будемо, бо є кого, бо він не «дитина», не «латина», не «перина»!» А злополучному князю Домініку завжди більше за всіх дістається, тому що перемелюють його язики жовнірські на борошно. Розповідають, що Домінік цілими днями молиться, вечорами у склянку дивиться, і як на живіт собі сплюне, так одне око трохи розплющить і запитує: «Га?» Розповідають іще, що на ніч він проносну траву приймає, а битв бачив якраз стільки, скільки зображено в нього на шпалерах, на голландський штиб тканих. Тут не тяг руку за ним ніхто, тут його не було жаль нікому, а більше за інших підточували його ті, хто в очевидній з військовою дисципліною перебували колізії.

Та навіть і цих останніх переважав у єхидстві та кепкуваннях пан Заглоба. Від болів у крижах він уже вилікувався й тепер опинився у своїй стихії. Скільки він поїдав і випивав – марно і рахувати, бо це переважало людське уявлення. За ним ходили і навколо нього юрмилися купки жовнірів і шляхти, а Заглоба просторікував, розповідав і знущався над тими, хто його пригощав. До всього він іще й поглядав звисока, як дивиться бувалий жовнір на тих, хто поки що тільки збирається на війну, і з висот свої переваги віщав:

– Стільки ж пістолі ваших милостей війни знають, скільки черниці чоловіків; одяг на вас свіжий і лавандою надушений, однак же, хоч воно й чудовий запах, я про всяк випадок у першій битві постараюсь од ваших милостей із навітряного боку триматися. Ой! Хто часнику вояцького не нюхав, не знає, яка ним сльоза видавлюється! Ні, не принесе жінка зрання пива підігрітого або ягоди винної. Дзуськи! Схуднуть животи ваших милостей, висохнете ви, як сир на сонці. Повірте вже мені! Досвід – усьому основа! Так, бували ми в біді! Не один прапорець захопили! Але ось тут мушу я зауважити вашим милостям, що ніякий інший мені так важко не дістався, як той – під Старокостянтиновом. Чорти б їх побрали, запоріжців отих! Сім потів, скажу я вам, шановні добродії, з мене зійшло, перш ніж я за древко вхопився. Запитайте пана Скшетуського, того самого, котрий Бурдабута порішив; він усе це на власні очі бачив і просто був у захваті. Та й тепер, скажімо, крикнете в козака над вухом: «Заглоба!» – побачите, що буде. Е! Що говорити з вашими милостями! Ви ж тільки muscas [139]на стінах мухобийкою нищили, а більше нікого.

– Як же воно було? Як же? – запитувала молодь.

– А ви, добродії мої, хочете, певно, щоб у мене язик од розмов перегрівся, наче вісь коло воза?

– Так змочити треба! Вина сюди!

– Хіба що! – відповідав пан Заглоба і, задоволений, що знайшов удячних слухачів, розповідав усе ab ovo, [140]від подорожі в Галату і втечі з Розлогів аж до захоплення прапора під Старокостянтиновом. Вони ж слухали із роззявленими ротами, хіба що буркочучи іноді, коли, прославляючи власну хвацькість, він занадто насміхався над їхньою недосвідченістю, але щодень усе одно запрошували й напували на новій якій-небудь квартирі.