Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Редзян посміхнувся, бо його втішили і слова, і ласка, а потому сказав:

– О ваша милість, а вже як вашу милість він згадує, так просто іскри зубами викрешує.

– Іди ти до дідька! – раптом розгнівавшись, вигукнув Заглоба. – Будеш іще тут усякі дурниці верзти!

Редзян вийшов, а за столом зав’язалася бесіда про завтрашню подорож та про невимовне щастя, котре очікує пана Яна. Мед невдовзі поліпшив настрій панові Заглобі, і той зразу ж почав зачіпати пана Скшетуського і стосовно хрестин натякати, а то й про палкі почуття пана Енджея Потоцького до князівни розповідати. Пан Лонгинус зітхав. Усі попивали мед і перебували у приємному настрої. Та ось нарешті мову повели про воєнну ситуацію та про князя. Скшетуський, якого близько двох тижнів не було в таборі, запитував:

– Скажіть же мені, що сталося з нашим князем? Адже це просто інша людина. Я зрозуміти нічого не можу. Господь послав йому вікторію за вікторією, а що його регіментарством обійшли, велике діло! Зараз же все військо до нього плавом пливе, так що князь без будь-чиєї там милості гетьманом стане і Хмельницького розгромить… А він, по всьому видно, чимось мучиться й мучиться.

– Чи не подагра в нього, бува? – припустив пан Заглоба. – Приміром, у мене як сикне часом у великому пальці, так я днів на три в меланхолію впадаю.

– А я вам, братушки мої, ось що скажу, – зауважив, похитуючи головою, пан Підбийп’ятка. – Я цього, звичайно, від отця Муховецького сам не чув, але казали, буцімто він комусь, мовляв, розповідав, чого князь місця собі не знаходить… Я, звичайно, нічого не говорю – князь пан милостивий, добрий і войовник великий… Що ж мені судити його… Але нібито ось отець Муховецький… Та хіба ж я знаю… Або ось іще…

– Ну, гляньте, ваші милості на литвина-ботвину цього! – закричав пан Заглоба. – Ну як же не потішатися над ним, якщо він двох слів по-людськи сказати не може! Ну що ж ви, добродію, повідомити хотіли? Кружляєте, кружляєте, мов заєць біля ковбані, а путнього від вас не доб’єшся.

– Що ж ви, ваша милість, чули? – запитав пан Ян. – Ет! Якщо вже… Значить, буцім… Кажуть, що князь крові багато пролив. Великий він вождь, але міри, мовляв, коли мститься, не знає…

– І зараз, начебто воно, все червоним бачить: удень – усе червоно, вночі – червоно, мовби його червона хмара огорнула…

– Не меліть, добродію, дурниць! – гнівно гаркнув старий Зацвілиховський. – Бабські це плітки! Не було голоті ліпшого володаря в мирні часи! А що до заколотників поблажливості не знає, так що з того? Це доблесть, а не гріх. Які це муки, які покарання є надмірними тим, хто вітчизну в крові втопив, хто татарам власний народ у рабство віддає, Бога забувши, плюндруючи величність, вітчизну, благоустановлення? Де ви ще, добродію, знайдете потвор отаких? Де ще знали такі звірства, що їх вчиняли вони над жінками й дітьми недорослими? Де ще видано такі злочини страхітливі? І за це паля і шибениця надмірні? Тьху! У вас, добродію, рука залізна, та серце дівоче. Бачив я, як ви кректали, коли Полуяна припікали, та ще ремствували, що даремно, мовляв, його на місці не порішили. Та князь – не баба, він знає, як милувати і як карати. Навіщо ж ви, добродію, теревені тут правите?

– Та я ж, батьку мій, казав же, що достеменно не знаю, – виправдовувався пан Лонгинус.

Одначе старий довго ще сопів і, рукою біле своє волосся пригладжуючи, бурчав:

– Червоно! Гм! Червоно. Це щось нове! У голові в того, хто таке вигадав, зелено, а не червоно!

Запанувала тиша, і тільки з вулиці долинав галас шляхти, що розважалася.

Першим подав голос невеличкий Володийовський:

– А ви як, отче, вважаєте? Що могло приключитися князеві нашому?

– Гм! – сказав старий. – Я в нього не сповідник, отож не знаю. Над чимось він розмірковує, через щось мучить себе. Тут якась боротьба душевна, не інакше. А чим душа добріша, тим мука страшніша…

І старий лицар не помилився, бо у хвилину цю на своїй квартирі князь, вождь і переможець, лежав у праху перед розп’яттям і вів одну з найважчих битв свого життя.

Вартові на збаразьких мурах оповістили північ, а Ярема все ще продовжував розмовляти з Богом і з власною великою душею. Розум, совість, любов до вітчизни, гордість, відчуття своєї могутності й великих призначень боролися в грудях його й вели між собою уперту битву, від якої розривалися груди, розколювалася голова й біль роздирав усе тіло. Адже ось воно – всупереч примасу, канцлеру, сенату, регіментаріям, усупереч, зрештою, уряду йшли до звитяжця сього кварцяне військо, шляхта, різні помісні корогви – словом, уся Річ Посполита віддавалася в його руки, збиралася під його крила, долі свої вручала його генію й устами кращих синів своїх благала: «Порятуй, бо ти один порятувати можеш!» Іще місяць, іще два, і під Збаражем збереться сто тисяч воїнів, готових на смертельний бій із страховиськом громадянської війни. І картини майбутнього, осяяні якимось сліпучим світлом слави й могутності, почали виникати перед очима князя. Ті, хто його ошукати й принизити хотіли, здригнуться, а він залучить оці залізні лицарські когорти й поведе їх у степи українські до таких бенкетів, до таких тріумфів, яких іще не знала історія. Й відчуває в собі князь силу відповідну, за плечима його, ніби у святого Михаїла-архангела, розкриваються крила, і перетворюється він одразу на такого собі велетня, котрого ні весь Збараж, ні ціла Русь осягнути розумом неспроможні. Боже мій! Він знищить Хмельницького! Він бунт розтопче! Він спокій вітчизні поверне! Зрить він широкі луги, силу-силенну воїнства, чує гуркіт гармат… Битва! Битва! Перемога нечувана, небачена! Трупів не злічити, прапорів, які вкрили степ окривавлений, не злічити, а він топче стопою тіло Хмельницького, і фанфари сурмлять перемогу, а голос їх лунає від моря й до моря… Князь підхоплюється з підлоги і руки до Христа простягає, а навколо голови його сяє червоне світіння. «Христе! Христе! – волає він. – Ти знаєш! Ти бачиш, що я можу це зробити! Звели ж, скажи, накажи!»