Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Та Христос голову на груди звісив і мовчить, такий горопашний, ніби його щойно розіп’яли. «Во славу ж твою, – волає князь. – Non mihi, non mihi, sed nomini Tuo da gloria! [141]Во славу віри і церкви, во славу всього християнства! О Христе! Христе!» І новий образ постає перед очима героя. Не перемогою над Хмельницьким завершиться стезя ця. Князь, поглинувши заколот, плоттю його ще більше утучниться, силами його звелетениться, легіони козаків до легіонів шляхти приєднає й піде далі: на Крим ударить, мерзенного дракона у власному його лігвищі знищить і там утвердить хрест, де дотепер дзвони ніколи-ніколи віруючих до молитви не скликали.

Або ж у ті піде сторони, котрі одного разу вже князі Вишневецькі копитами кінськими витоптали, і кордони Речі Посполитої, а з ними й церкви до крайніх рубежів землі простре…

Але де ж межа поривання цього? Де межа слави, сили, могутності? Хіба є вона?…

До замкової кімнати ллється ясне світло місяця, одначе годинник відбиває пізній час і вже горлають півні. Незабаром настане день, та чи буде цей день, у котрім поряд із сонцем небесним нове сонце на землі засяє?

…

Так! Отроком був би князь, не мужем, коли б не здійснив цього, коли б із якихось причин одступив перед покликами такого призначення. І відчуває він мовби заспокоєння якесь, подароване йому, напевно, Христом милостивим, – воздамо ж хвалу за це Господу! Князь уже мислить спокійніше, чіткіше й очима душі своєї стан вітчизни і всіх справ ясніш осягає розумом. Політика канцлера і цих вельмож із Варшави, так само як і воєводи брацлавського, кепською є і для вітчизни згубною. Спершу слід розтоптати Запоріжжя, ріки крові з нього виточити, зламати його, зруйнувати, зім’яти, знищити і тоді аж тільки вважати все переможеним, покласти край усяким зловживанням, усяким утискам, установити порядок, спокій; маючи можливість добити, повернути до життя – ось він, шлях, єдино достойний великої цієї та блискучої Речі Посполитої. Раніше, мабуть, колись і можливо було обрати інший, тепер же – ні! До чого приведуть переговори, коли віч-на-віч стоять озброєні тьми? А хоча б і укладено було угоду – яку може вона мати силу?! Ні! Ні! Це пуста мрія, міраж, це війна, котра на цілі століття розтягнеться, це море сліз і крові на майбутнє!.. Нехай же тримаються тієї єдиної стезі, тієї великої, достойної, могутньої, – він же нічого більше не буде ні бажати, ні вимагати. Сяде у своїх Лубнах і житиме тихо, доки дзвінкі сурми Градивуса знову прикличуть його…

Нехай тримаються! Але хто? Сенат? Бурхливі сейми? Канцлер? Примас або регіментарії? Хто, крім нього, цю ідею велику розуміє? Хто може її в справу втілити? Якщо такий знайдеться – тоді хай і так!.. Але ж де ця людина? За ким сила? За князем, і ні за ким іншим! До нього йде шляхта, до нього збирається військо, в руці його меч Речі Посполитої. Адже Річчю Посполитою, навіть коли король на престолі, а паче того коли трон порожній, керує воля народу. Вона – suprema lex! [142]А заявляє вона про себе не тільки на сеймах, не тільки через депутатів, сенат і канцлерів, не тільки через писані закони та маніфести, але найміцніше, найвагоміше, найчіткіше – безпосередніми справами. Хто править? Лицарський стан. І він, цей лицарський стан, збирається у Збаражі й говорить йому: «Ти – вождь наш». Вся Річ Посполита, без будь-яких там виборів, усім перебігом подій, владу йому вручає, повторюючи: «Ти – вождь наш». І йому слід відступитись? Якої ж іще потрібно йому номінації? Від кого може він її очікувати? Чи не від тих, хто Річ Посполиту погубити, а його принизити намагаються?

За що? За що? Чи за те, що, коли всіх охопила паніка, коли гетьмани перетворилися на ясир, коли гинуло військо, коли шляхта ховалася по замках, а козак утвердив стопу на горлі Речі Посполитої, тільки він зіпхнув стопу цю і підвів із праху непритомну голову матері цієї, пожертвував заради неї всім: життям, майном; од ганьби врятував, од смерті – він, переможець?!

У кого тут заслуг більше, нехай той і бере владу! Кому вона більше по праву, нехай у того в руках і зосередиться. Він охоче зречеться тягаря цього, охоче Господу й Речі Посполитій скаже: «Відпустіть слугу вашого з миром», бо ось же він змучений дуже й сили втратив, а все одно знає: ні пам’ять про нього, ні могила його забутими не будуть.

Але якщо нікого підходящого немає, значить, він двічі й тричі не муж, але отрок, оскільки від влади цієї, од цієї світосяйної стезі, від прекрасного цього, нечуваного майбутнього, в якім для Речі Посполитої порятунок, слава, могутність і щастя, має намір відректися.