Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Потихеньку там! Потихеньку!

І загін іще дужче сповільнював крок, хіба що не стояв на місці.

Нарешті, об’їхавши пагорб, який укривав своєю тінню вершників, загін вийшов на відкриту місцевість, залиту місячним сяйвом, і зразу стала зрозумілою обережність: посеред вервечки вершників двоє коней, які йшли поряд, несли прив’язану до сідел колиску, а в колисці хтось лежав.

Срібні промені освітлювали бліде обличчя і стулені повіки.

За колискою рухалися десятеро озброєних верхівців. По піках без прапорців можна було дізнатися, що це козаки. Одні вели в поводу в’ючних коней, інші їхали порожнем, але якщо двох, які були попереду, здавалося, нічого навколо не цікавило, ці поглядали навсібіч із явним побоюванням і тривогою.

Місцевість, одначе, мала вигляд цілковитої пустки.

Тишу порушували тільки удари копит та вигуки одного з передових вершників, який раз у раз повторював:

– Потихеньку там! Обережніш!

Нарешті він звернувся до свого супутника й запитав:

– Горпино, далеко ще?

Супутник, який звався Горпиною і дійсно був одягненою в козацькі строї здоровенною дівахою, подивився на зоряне небо й відповів:

– Не так щоб. До півночі доберемося. Проїдемо Враже урочище, потім Татарський Розліг, а там до Чортового яру палицею докинути. За північ і до других півнів ліпше туди не потикатися. Мені-то нічого, а вам погано може бути, ой погано.

Той, хто запитував, здвигнув плечима.

– Знаю, – сказав він, – тобі сам чорт брат, та тільки й із чортом упоратися можна.

– Поки що ніхто не впорався, – відповіла Горпина. – А ліпшого укриття для своєї князівни, соколику, ти в усьому світі не знайдеш. І тут-то вночі ніхто не пройде, хіба що зі мною, а в яру й зовсім живої душі не бувало. Хто за ворожбою прийде, той стане віддалік і мене дожидає. Жоден собака не дістанеться туди: ні лях, ні татарин, ніхто, ніхто. Страшно в Чортовому яру, сам побачиш.

– Страшно не страшно, а захочу – прийду.

– Удень, звичайно, прийдеш.

– Хоч удень, хоч коли. А чорт дорогу заступить, роги обламаю.

– Ех, Богуне, Богуне!

– Ой, Горпино, Горпино! За мене не хвилюйся. Прибере мене диявол, не прибере – не твоя турбота, тобі ж я одне скажу: знайся скільки влізе зі своїми чортами, тільки б князівна горя не знала; якщо з нею що станеться, ні чорти, ні дияволи тобі не допоможуть.

– Одного разу вже топили мене, ще коли ми з братом на Дону жили, ще кат у Ямполі голову поголив – так що мені тепер усе дарма. Але тут справа інша. З приязні, а не з неволі я її від нечистої сили стерегти буду, волосинці не дам з голови впасти, а люди їй у мене не страшні. Твоя буде, нікуди не дінеться.

– Ах ти, сова! Коли так, нащо мені біду наворожила, якого біса протуркала всі вуха: «Лях при ній! Лях при ній!»?

– Духи так говорять, не я. Але, може, що і змінилося. Завтра на млиновому колесі поворожу. Вода все скаже, тільки дивитися треба довго. Сам побачиш. Але ж ти скажений пес: тобі скажеш правду – відразу гніваєшся та за келеп…

Розмова перервалася, чути було цокання копит по камінню, та якісь звуки долинали з боку річки, ніби там коники стрекотіли.

Богун навіть вухом не повів, хоча серед ночі такі звуки могли стурбувати. Він повернув обличчя до місяця й замислився.

– Горпино!.. – сказав він трохи згодом.

– Чого?

– Ти чаклунка, мусиш знати: чи правда, що таке зілля є, від котрого й осоружних люблять? Любисток, чи що?

– Любисток. Тільки він твоєму лихові не допоможе. Ковточка б князівні вистачило, коли б не любила іншого, та позаяк любить, знаєш, що буде?

– Що?

– Іще сильніше прилучиться до того, іншого.

– Пропади ти зі своїм любистком! Каркати вмієш, а допомогти не хочеш.

– Послухай: інше билля, що в землі росте, знаю. Хто його відвару вип’є, два дні й дві ночі лежма пролежить, про все забуде. Дам я їй цього зілля – а ти…

Козак смикнувся в сідлі й витріщив на чаклунку свої палаючі в пітьмі очі.

– Що-що?

– Та й годі! – вигукнула відьма й залилася голосним сміхом – ніби кобилиця заіржала.

Сміх цей зловісною луною прокотився по ярах.

– Сучка! – сказав отаман.

Очі його почали поступово меркнути, і він знову глибоко замислився, а потім заговорив ніби сам із собою:

– Ні, ні! Коли ми Бар брали, я першим у монастир увірвався, щоб од п’яного наброду її вберегти, зітнути голову кожному, хто хоч пальцем до неї торкнеться, а вона себе ножем і тепер світу Божого не бачить… А займи я її, знову схопиться за ніж або в річку стрибне – не вберегти її тобі, безщасний!