Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Лях ти душею, не козак – дівку по-козацьки присилувати не хочеш…

– Якби я ляхом був! – вигукнув Богун. – О, якби я був ляхом!

І, пронизаний болем, за голову обома руками схопився.

– Причарувала, дивлюся, тебе ця полячка, – пробурмотіла Горпина.

– Ой, причарувала! – сумно відповів козак. – Щоб мені від сліпої кулі згинути, на палі собаче життя скінчити… Тільки вона потрібна мені й більше ніхто, а я їй не потрібен!

– Дурний! Вона ж твоя! – сердито вигукнула Горпина.

– Замовкни! – закричав козак розлючено. – А якщо вона руки на себе накладе? Та я тебе розірву, себе покалічу, голову розіб’ю об камінь, на людей кидатись, як пес, буду! Я б душу за неї віддав, славу козацьку віддав, за Ягарлик утік, людей би своїх кинув! Хоч на край світу, тільки б із нею… З нею хочу жити, біля неї здохнути… Он воно як! А вона себе ножем! Через кого? Через мене! Ножем себе, розумієш?

– Нічого з нею не станеться. Не помре.

– Помре – я тебе до дверей приб’ю.

– Нема над нею твоєї волі.

– Нема, нема. Хай би вже мене ножем штриконула, хоч би вбила, й то краще.

– Дурна ляшка. Чого б їй не приліпитися до тебе по добрій волі! Де вона кращого знайде?

– Поможи ти мені, а я тобі дукатів горщик насиплю і на додачу ще один – перлів. Ми в Барі багато чого взяли, та й раніше брали.

– Багатий ти, мов князь Ярема, і славний. Кажуть, тебе сам Кривоніс боїться.

Козак махнув рукою.

– Що з того, коли серце болить…

І знову настала тиша. Берег ріки робився все більш диким і пустельним. Біле світло місяця химерно спотворював обриси скель і дерев. Нарешті Горпина сказала:

– Ось воно, Враже урочище. Далі всім би поряд ліпше бути.

– Чому?

– Пропаще місце.

Вони притримали коней, і за хвилину ті, що їхали позаду, наздогнали їх.

Богун трохи підвівся на стременах і заглянув до колиски.

– Спить? – запитав він.

– Спить, – одповів старий козак, – солодко, як дитина.

– Я їй сон-трави дала, – сказала відьма.

– Потихеньку, обережно, – повторював Богун, не зводячи очей зі сплячої, – щоб ви її не розбудили. Місяць їй просто в личко заглядає, серденьку мойому.

– Тихо світить, не розбудить, – прошепотів один із козаків.

І загін рушив далі. Незабаром під’їхали до Вражого урочища. Це був пагорб над самою рікою, невисокий і виблий, мовби круглий щит, який лежить на землі. Місяць заливав його світлом, осяваючи білі, розкидані повсюди камені, подекуди вони лежали порізно, подекуди купно, ніби звалища якихось будівель, рештки зруйнованих храмів і замків. Подекуди із землі, на кшталт цвинтарних надгробків, стирчали кам’яні плити. Весь пагорб являв собою одну гігантську руїну. Може, колись у давнину, в часи Ягелли, тут і вирувало життя, але зараз пагорб цей і все довкілля, до самого Рашкова, було глухою пустелею, в якій селився тільки дикий звір та ночами водила свої хороводи нечиста сила.

І дійсно, ледве подорожні подолали половину схилу, легкий досі вітерець перетворився на справжній вихор, який із похмурим, зловісним свистом пронісся над узгір’ям, і здалося козакам, буцім почулися з руїн, як із пригнічених грудей, тяжкі зітхання, сміх, ридання, дитячий плач і жалібні стогони. Пагорб почав оживати, перегукуватися різними голосами. Із-за каменів, здавалося, виглядали високі темні постаті: химерних обрисів тіні безмовно ковзали між валунів; удалині мерехтіли в темряві, ніби вовчі очі, якісь вогники; до всього ще з іншого краю пагорба, де найтісніше громадилося каміння, долинуло низьке горлове виття, котрому інші голоси відразу почали вторити.

– Сіромахи? – прошепотів молодий козак, звертаючись до старого осавула.

– Упирі, – відповів осавул іще тихіше.

– О! Господи помилуй! – скрикнули злякано інші, зриваючи шапки та старанно хрестячись.

Коні почали хропіти й щулити вуха. Горпина, що їхала попереду всіх, упівголоса бурмотіла незрозумілі слова, ніби сатанинську молитву читала. Вже коли досягли протилежного краю пагорба, вона оглянулась і сказала:

– Ну, все. Тут уже тихо. Закляттям довелося відганяти, а то вони голодні вельми.

Усі з полегшенням зітхнули. Богун із Горпиною знову поїхали вперед, а козаки, що хвилину тому боялися навіть перевести дух, зашепотіли. Кожний почав згадувати різні зустрічі з духами або з упирями.

– Коли б не Горпина, не пройшли б, – мовив один.

– Сильна відьма.

– А наш отаман і дідька не боїться. Вухом не повів, оком не моргнув, тільки на свою любку оглядався.

– Якби приключилося йому те, що зі мною було, не дуже б козирився, – сказав старий осавул.