Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– А що ж із вами, отче Овсівою, приключилося?

– Їхав якось я з Рейментарівки в Гуляйполе, а діло було вночі. Їду повз кладовище, раптом бачу, щось іззаду з могили плиг на кульбаку. Оглядаюся: дитя, бліде-бліде, аж синє!.. Видать, татари в полон вели з матір’ю й померло немовля нехрещеним. Оченята, як свічки, горять, і плаче тихесенько, плаче! Перескочило з сідла до мене на спину і, чую, кусає за вухом. О Господи! Упир, не інакше. Тільки недаремно я у Волощині довго служив – там упирів куди більше навіть, ніж людей, і кожне з ними впоратися вміє. Сплигнув я з коня і кинджалом у землю. «Згинь! Пропади!» – а він охнув, ухопився за руків’я кинджала і по лезові під дернину втік. Накреслив я на землі хрест і поїхав.

– Невже у Волощині упирів стільки?

– Вважай, кожен другий волох як помре – на упиря перетворюється, і волоські з усіх найвредніші. Їх там бруколаками називають.

– А хто сильніший: дідько чи упир?

– Дідько сильніший, а упир зліший. Дідька здолаєш, він тобі служити буде, а від упирів користі ніякої – тільки й дивляться, де б крові напитись. Але дідько завсігди над ними отаман.

– А Горпина дідьками верховодить.

– Це точно. Допоки жива – верховодить. Якби не мала вона сили над ними, отаман би їй своєї зозулі не віддав, бруколаки й дівочу крівцю страх як полюбляють.

– А я чув, їм до невинної душі доступу нема.

– До душі нема, зате до тіла – ще й як є.

– Ой, спаси Господи! Вона ж красуня просто! Кров з молоком! Знав наш батько, що брати в Барі.

Овсівій приклацнув язиком.

– Що й казати. Чисте золото ляшка…

– А мені цю ляшку жаль, – сказав молодий козак. – Коли ми її в колиску клали, вона білі рученьки свої склала й так прохала, так прохала: «Убий, – каже, – не губи, – каже, – нещасливої!»

– Не буде їй погано.

Тут під’їхала Горпина, й розмова урвалася.

– Гей, козаки, – сказала відьма, – ось і Татарський Розліг. Та не бійтеся ви, тут одна тільки ніч в році страшна, а Чортів яр і мій хутір уже близько.

І дійсно, невдовзі почувся собачий гавкіт. Загін увійшов у горловину яру, який ішов од річки під прямим кутом і був таким вузьким, що четверо кінних ледве могли їхати поряд. По дну його, ніби змія, переливчасто поблискуючи в місячному світлі, прудко біг до річки струмок. У міру того як вершники просувалися вперед, круті, обривисті схили розступались, утворюючи замкнуту скелями з боків простору долину, що полого підіймалася. Подекуди росли високі дерева. Вітру тут не було. Довгі чорні тіні від дерев лягали на землю, а на прогалинах, залитих місячним світлом, блищали якісь білі округлі й довгасті предмети, в яких козаки, на свій жах, розпізнали людські черепи та кості. Козаки, раз у раз хрестячись, лякливо оглядалися. Зненацька вдалині блиснув за деревами вогник, і зразу прибігли два собаки, величезні, чорні, страшні, з палаючими як вуглинки очима; заздрівши людей і коней, вони почали голосно гавкати. Лише зачувши голос Горпини, вони втихомирились і, важко дихаючи та хриплячи, почали бігати навколо вершників.

– Жах який, – шепотіли козаки.

– Це не пси, – упевнено пробурмотів старий Овсівій.

Тим часом із-за дерев показалася хата, за нею стайня й далі, на пагорку, ще якась будівля. Хата була добротною та просторою на вигляд, віконця її світилися.

– Ось і мій двір, – сказала Богунові Горпина, – а там млин, що зерна, крім нашого, не меле, та я ворожка, на воді ворожу. Поворожу й тобі. Молодиця у світлиці житиме. Може, ти захочеш стіни прибрати – тоді ліпше її поки що на іншу половину перенести. Стій! Злізай із коней!

Вершники зупинились, а Горпина крикнула:

– Черемис! Угу! Угу! Черемис!

Якась постать із пучком палаючих скіпок у руці з’явилася на порозі хати і, піднявши догори вогонь, мовчки витріщилася на козаків.

Це був потворний дідуган, маленький, майже карлик, із плоским квадратним обличчям і розкосими, вузькими, мов щілинки, очима.

– Ти що за диявол? – запитав Богун.

– Даремно запитуєш – у нього язик одрізаний, – сказала велетка.

– Ану, підійди поближче.

– Слухай, – продовжувала дівка, – а якщо князівну на млин однести поки що? Козаки твої будуть світлицю прибирати та цвяхи забивати, як би не розбудили.

Козаки, спішившись, почали обережно відв’язувати колиску. Богун сам дбайливо за всім наглядав і сам, ставши в головах, підтримував колиску, коли її переносили на млин. Карлик ішов попереду й світив скіпкою. Князівна, напоєна Горпининим сонним зіллям, не прокинулася, тільки повіки її від світла скіпки легенько здригалися. Лице в червоних відблисках уже не здавалося мертвотно-блідим. А можливо, дівчину колисали чудові сни, бо вона всміхалася солодко під час дивної цієї ходи, схожої на похорон. Богун дивився на неї, і здавалося йому, серце ось-ось вискочить у нього з грудей. «Миленька моя, пташка моя!» – шепотів отаман тихо і грізно, хоча прекрасні риси його обличчя пом’якшали, зворушені полум’ям любові, котра, спалахнувши, розгорялася в його душі все сильніше, – так огонь, забутий подорожнім, розгоряючись, охоплює дикі степи.