Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Отаман замовк, голос його урвався, і тільки стогін вихопився з грудей, а Оленине обличчя то заливалося рум’янцем, то блідло. Чим більше безмірної любові чулося князівні в словах Богуна, тим ширше розверзалася перед нею прірва – без дна, без надії на визволення.

А козак, перевівши дух, опанував себе й так продовжував:

– Просіть, чого хочете. Он, бачите, як світлиця вбрана, – все моє! Це здобич із Бара, на шести конях для вас привіз – просіть, чого хочете: золота жовтого, коштовного вбрання, каміння чистої води, слуг покірних. Багатий я, свого вистачає, та й Кривоніс не пожаліє добра, і Хмельницький не поскупиться, будете не гірше княгині Вишневецької. Замків, скільки захочете, візьму, покладу до ніг пів-України – хоч і козак я, не шляхтич, а як-не-як отаман бунчужний, у мене десять тисяч вояків під рукою, більше, ніж у князя Яреми. Просіть, чого хочете, лише не тікайте, лише захотіть бути зі мною та полюбити мене, моя голубко!

Князівна трохи підвелася на подушках, біліша полотна, але ніжне, прекрасне її лице таку непохитну виражало волю, таку гордість і силу, що голубка в ту мить дужче схожою була на орлицю.

– Коли ви, пане, відповіді од мене ждете, – промовила вона, – знайте: хоч би мені вік довелося лити сльози у вашій неволі, я ніколи, ніколи вас не полюблю, і нехай допоможе мені Всевишній!

Богун якийсь час боровся з собою.

– Ви мені таких слів не говоріть! – хрипким голосом промовив він.

– Це ви мені не говоріть про свою любов – сором бере мене, гнів і образа. Не про вас я!

Отаман підвівся.

– А про кого ж, князівно Курцевич? Коли б не я, чиєю б ви були в Барі?

– Хто моє життя врятував, аби потім зганьбити та волі позбавити, той не друг мені, а ворог лютий.

– А якби вас мужва вбила? Подумати страшно!

– Ніж би мене вбив, це ви його в мене вирвали!

– І ні за що не віддам! Ви мусите бути моєю, – палко вигукнув козак.

– Ніколи! Ліпше смерть.

– Мусите і будете.

– Ніколи.

– Ех, коли б не ваша рана, після слів таких я б сьогодні ж послав козаків до Рашкова й ченця звелів би силою пригнати, а до завтра був би вашим чоловіком. Та й що? Чоловіка гріх не любити, не голубити! Чи ти ба, вельможна панно, для вас козацька любов – сором і образа! А хто ж ви така, щоб мене вважати холопом? Де ваші замки, військо, бояри? Чому сором? Чого образа? Я вас на війні взяв, ви полонянка. Ой, був би я простим мужиком, нагайкою б вас по білій спині уму-розуму повчив і без ксьондза красою вашою насолодився – якби мужиком був, не лицарем!

– Ангели небесні, спасіть! – прошепотіла князівна.

Тим часом лють усе виразніше позначалася на обличчі отамана – гнів його виривався назовні.

– Знаю я, – продовжував він, – чому ви противитеся мені, чому моя любов вам образлива! Для іншого свою дівочу честь бережете – але не бувати тому, не буду я козак, клянуся життям! Голота нещадима шляхтич ваш! Пустобрех! Лях лукавий! Щоб він пропав! Ледве глянув, ледве покружляв у танці, і вже вона, вся як є, його, а ти, козаче, терпи, бийся лобом об стіну! Нічого, я до нього доберуся – шкуру накажу зідрати й розіпнути. Знайте ж: Хмельницький війною йде на ляхів, а я з ним – і голубка вашого розшукаю хоч під землею, а повернуся, вражу голову його під ноги вам кину.

Олена не почула останніх слів отамана. Біль, гнів, рани, хвилювання, страх позбавили її сил – страшенна слабість розлилася по тілу, світло в очах потьмарилося, в голові запаморочилось, і вона впала на подушки непритомна.

Отаман усе стояв, білий од люті, з піною на губах; раптом він помітив цю неживу, безсило закинуту голову, і з уст його вирвався крик майже нелюдський:

– Вже по ній! Горпино! Горпино! Горпино!

І Богун гепнувся навколішки.

Велетка стрімголов улетіла до світлиці.

– Спаси! Поможи! – кричав Богун. – Убив я її, серденько моє, світло моє!

– Що ти, здурів?

– Убив, убив! – стогнав отаман, ламаючи над головою руки.

Та Горпина, підійшовши до князівни, вмить зрозуміла, що не смерть це, а лише глибока непритомність, і, виштовхавши Богуна за двері, почала приводити дівчину до тями.

Через хвилину князівна розплющила очі.

– Ну, доню, нічого тобі не сталося, – примовляла чаклунка. – Видно, налякалася його і світло в очах потьмарилося, та потьмарення мине, а здоров’я повернеться. Ти ж у нас як горіх дівка, тобі ще жити й жити, горя не знаючи.

– Ти хто така? – слабким голосом запитала Олена.

– Я? Слуга твоя – як отаман звелів.

– Де я?

– У Чортовім яру. Пустеля глуха навкруги, нікого, крім нього, не побачиш.