Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Горпина, йдучи поряд, говорила:

– Проспиться – здоровою буде. Рана заживе, буде здорова…

– Слава Богу! Слава Богу! – відповідав отаман.

Тим часом біля хати козаки почали знімати з шести коней величезні в’юки та вивантажувати килими, парчу та інші коштовності, награбовані в Барі. У світлиці розвели жаркий вогонь; одні приносили тканини, інші оббивали цими тканинами рублені стіни. Богун не тільки подбав про безпечну клітку для своєї пташки, але й вирішив цю клітку прикрасити, щоб неволя не здалася пташці нестерпною. Повернувшись із млина, він сам наглядав за роботою. Ніч уже добігала кінця, і бліде світло місяця померкло на скелястих краях яру, а в хаті все ще приглушено стукали молотки. Проста світлиця перетворювалася на багатий покій. Нарешті, коли стіни було завішано, а долівку застелено килимами, сплячу князівну принесли й поклали на м’яку постіль.

Потім усе стихло. Тільки в стайні якийсь час лунали ще вибухи сміху, схожого на кінське іржання: це молода відьма, пустуючи на сіні з козаками, наділяла їх стусанами й поцілунками.

Сонце вже високо стояло в небі, коли наступного дня князівна, прокинувшись від сну, розплющила очі.

Погляд її спершу впав на брусовану стелю й надовго там затримався, а потому оббіг стіни. Притомність, повертаючись, іще боролася з рештками сонних марень. На лиці дівчини відбилися здивування та тривога. Де вона? Як сюди потрапила і під чиєю владою перебуває? Це ще сон чи яв? Що означає ця розкіш, яка її оточує? Що з нею досі творилося? В цю мить страшні сцени взяття Бара зненацька уявились їй ніби живцем. Вона згадала все: різанину, коли тисячами знищували шляхтичів, міщан, дітей, ксьондзів і черниць; вимазані в крові лиця чорного люду, шиї та голови, обмотані паруючими ще кишками, п’яні волання – судний день міста, приреченого на загибель; нарешті, поява Богуна та викрадення. Пригадалось їй і те, як у хвилину відчаю кинулася вона на підставлений власною рукою ніж, – і чоло її окропилося холодним потом. Видно, ніж тільки сковзнув по руці: вона відчуває лише слабкий біль, але відчуває, що жива, що до неї повертаються здоров’я та сили; ще князівна згадує, що її довго-довго кудись везли в колисці. Та де вона зараз? Чи в замку якому, чи врятована, відбита, чи схована надійно? І знов обводить кімнату поглядом. Віконця в них маленькі, квадратні, мовби у селянській хаті, і світу за ними не видно, тому що замість шибок вони затягнуті білуватим мутним пузирем. Невже справді селянська хата? Ні, не може бути, проти цього свідчить невимовно пишне її убрання. Брусовану стелю затягнуто широчезним покривалом пурпурного шовку в золотих півмісяцях та зірках; стіни невисокі, але суціль оббиті парчею; на долівці візерунчастий килим, ніби встелений живими квітами. На ковпак над вогнищем накинуто перський чапрак, навколо, починаючи зі стелин і закінчуючи подушками, на яких спочиває її голова, – золоті торочки, шовк, оксамит. Яскраве денне світло просочується крізь пузирні шибки, та пурпурні, темно-фіолетові й сині оксамити вбирають його в себе, через що всередині панують райдужні сутінки. Дивиться князівна, очам не вірить. Чародійство, чи що, це яке, а може, люди князя Яреми відбили її в козаків і сховали в одному з княжих замків?

Дівчина склала руки.

– Пресвята Богородице! Зроби так, щоб перше лице, що з’явиться в дверях, було лицем заступника і друга.

Раптом крізь важку парчеву завісу до її слуху долинули звуки торбана, що пливли здалеку, і чийсь голос, вторячи мелодії, завів знайому пісню:

Князівна трохи підвелася на ложі, прислухалась, очі її розширилися від жаху, нарешті, страшно скрикнувши, вона впала як мертва на подушки.

Олена впізнала голос Богуна.

Крик її, видно, проник за стіни світлиці, тому що не минуло й хвилини, як важка завіса зашелестіла й сам отаман з’явився на порозі.

Князівна затулила очі руками, а побілілі й тремтячі її губи повторювали як у лихоманці:

– Ісусе, Маріє! Ісусе, Маріє!

Одначе видовище, яке так її налякало, не одній юній діві потішило б погляд, бо просто-таки сяйво випромінювалося від отаманового лиця та вбрання. Алмазні ґудзики його жупана мерехтіли ніби зірки, ніж і шабля іскрилися від самоцвітного каміння, жупан із сріблястої парчі та червоний кунтуш підкреслювали незвичайну красу Богуна – ставного, чорнобривого, гордовитого, найпригожішого із усіх козаків, українською народжених землею.