Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Час минає, за дверима хати голоси козаків чути, котрі, певно, вже в кульбаках сидять і чекають отамана, та отаман муку терпить. Яскраве світло скіпки падає на його лице, на багатий кунтуш, на торбан, а вона хоч би глянула! Гірко отаманові, злоба душить, і тоскно, і соромно. Хочеться попрощатися лагідно, та страшно, боїться він, що не буде це прощання таким, якого душа бажає, що поїде він із досадою, з болем, із гнівом у серці.

Ех, якби то був хто інший, а не князівна Олена, не князівна Олена, що вдарила себе ножем, руки на себе погрожувала накласти… Та тільки люба вона йому, і чим безжалісніша й зневажливіша, тим миліша!

Раптом кінь заіржав під віконцем.

Отаман зібрався з духом.

– Князівно, – сказав він, – мені час їхати.

Олена мовчала.

– Не скажете мені: з Богом?

– Їдьте, пане, з Богом! – рівним голосом промовила Олена.

У козака стислося серце: цих слів він чекав, але сказані вони мали бути по-іншому!

– Знаю я, – сказав він, – гніваєтеся ви на мене, ненавидите, але, повірте, інший був би до вас у сто разів злішим. Привіз я вас сюди, бо не міг інакше, та скажіть: що я вам поганого зробив? Начебто обходився по честі, ніби з королівною… Невже такий я злочинець, що словом добрим обдарувати не хочете? А ви ж у моїй владі.

– У Божій владі я, – сказала вона з тією ж, що й раніше, серйозністю, – а за те, що ви, пане, при мені стримуєтеся, дякую.

– Гаразд, і на тім спасибі. Поїду. Може, пожалієте ще, затужите!

Олена мовчала.

– Тяжко мені вас тут саму лишати, – вів своєї Богун, – важко їхати, та діло не жде. Легше було б, якби ви всміхнулися, благословили від щирого серця. Що зробити, чим заслужити прощення?

– Поверніть мені волю, а Господь вам усе простить, і я прощу, і всіляких гараздів побажаю.

– Що ж, може, так воно ще й станеться, – сказав козак, – може, ще пожалкуєте, що до мене були такою суворою.

Богун спробував купити прощальну хвилину хоча б ціною непевної обіцянки, виконувати яку він і не збирався, – і свого досяг: вогник надії блиснув ув очах Олени, й лице її трохи пом’якшало. Вона склала на грудях руки і спрямувала свій ясний погляд на отамана.

– Якби ви…

– Ну, не знаю… – промовив козак ледве чутно, тому що горло йому стисли разом і сором, і жалість. – Поки не можу, не можу – орда стоїть у Дикому Полі, чамбули повсюди шастають, од Рашкова добруджські татари йдуть – не можу, страшно, підождіть, повернусь от… Я біля вас дитина. Ви зі мною що захочете можете зробити. Не знаю!.. не знаю!..

– Нехай помагає вам Господь, нехай не залишить вас Пресвята Діва… Їдьте з Богом!

І простягла йому руку. Богун підскочив і припав до неї губами, коли ж підвів раптово голову, зустрів холодний погляд – і випустив руку. Одначе, задкуючи до дверей, кланявся в пояс, по-козацьки, на порозі ще бив поклони, поки за ширмою не зник.

Невдовзі гомін за вікном зробився голоснішим, почувся брязкіт зброї, а потім і підхоплена десятком голосів пісня:

Голоси й кінський тупіт усе більше віддалялись і затихали.

– Чудо Господь одного разу над нею вже явив, – розмірковував Заглоба, сидячи на квартирі Скшетуського з Володийовським і Підбийп’яткою. – Справжнє, говорю, сотворив чудо, дозволив мені з ворожих рук її вирвати й у дорозі небезпеки уникнути; будемо ж уповати, що й далі їй і нам свою милість виявить. Тільки б живою лишилась. А щось мені як підшіптує, ніби Богун її знову викрав. Судіть самі: язики плескали, він після Полуяна зробився Кривоносу перший помічник, – щоб йому чорти до пекла потрапити помогли! – виходить, у взятті Бара брав участь неодмінно.

– Та чи відшукав її він у натовпі нещасних? Там же тисяч двадцять порішили, – зауважив Володийовський.

– Ви його, добродію, не знаєте. А я поклястися готовий: він довідався, що князівна в Барі. Так-так, інакше й бути не може: він її від різанини врятував і відвіз кудись.

– Не вельми ви нас порадували, ваша милість, я б на місці Скшетуського волів, аби вона загинула, ніж потрапила в паскудні отаманові руки.

– А це ще гірше: коли загинула, то збезчещеною…

– Біда! – промовив Володийовський.

– Ох, біда! – повторив пан Лонгинус.

Заглоба заходився м’яти вус і бороду й раптом вибухнув:

– Щоб їх од малого до великого короста з’їла, суче плем’я, щоб із їхніх жил наробили тятив бусурмани! Бог створив усі народи, та цей – не інакше, як сатани творіння, содомити, диявольське поріддя! Нехай занепадуть черева у матерів їхніх, усіх до єдиної!