Жуль Верн - Діти капітана Ґранта

Лорд Гленарван не відставав від провідника ні на крок. Він не поспішав із запитаннями, вважаючи, що у досвідчених провідників, як і в мулів, є особливий інстинкт, і в таку скрутну хвилину краще покластися на нього. Так загін проблукав іще близько години, марно намагаючись відшукати дорогу, і нарешті змушений був зупинитися – шлях заступала прямовисна скеля. Провідник зліз із мула, схрестив на грудях руки і мовчки стояв, роздумуючи.

– Ви загубили прохід? – спитав його Гленарван.

Провідник заперечливо похитав головою.

– Ні, сер. Ми на ньому стоїмо. Бачите – ось попіл від вогнища, яке розкладали індіанці-пастухи, а ось – сліди копит коней і овець.

– Тобто вони йшли саме цим шляхом?

– Так. Але тепер це неможливо: землетрус перепинив дорогу.

– Для мулів, та не для людей, – озвався майор.

– Вирішуйте самі, – знизав плечима провідник, – хоча ще не пізно повернутися й піти через інший перевал.

– Скільки на це знадобиться часу?

– Днів зо три, не менше.

Лорд Гленарван замислився. Було цілком очевидно, що мули тут не пройдуть.

– Ну як, друзі, підемо вперед чи повернемо? – запитав він супутників.

– А що, власне, сталося? – вигукнув, посміхаючись, Паганель. – Адже залишилося зовсім небагато – тільки здолати гірське пасмо, протилежний схил якого значно легший для спуску, ніж той, на якому ми зараз стоїмо. На східному схилі ми знайдемо і провідників, і коней. Отже, вперед!

– А ви не підете з нами? – спитав провідника– англійця лорд.

– Я лише простий погонич мулів, – відповів той, – і не можу кинути своїх тварин.

– Обійдемося й без провідника, – мовив Паганель. – По той бік скелі ми знову опинимося на стежці, і я не згірше за місцевого жителя приведу вас простісінько до східного підніжжя Кордильєр.

Потому Гленарван заплатив провідникові й відпустив його разом із пеонами та мулами. Зброю, інструменти та харчі семеро мандрівників розділили – кожен отримав свою частку поклажі. Вирішили рушати в дорогу негайно і, якщо буде треба, продовжити сходження навіть потемки. На лівому схилі розпадини петляла ледь помітна стежка, і після напруженого й небезпечного двогодинного підйому та спуску загін знов потрапив у прохід Антуко. Проте стежки між скелями знайти так і не вдалося: останній землетрус перетворив усе довкола на хаотичні купи скельних уламків.

Усю ніч тривало непросте сходження. Мандрівникам доводилося видиратися на неприступні пласкі «полиці» в горах, перестрибувати через широкі й глибокі розколини. Ось коли стали в пригоді сила Малреді та спритність Вілсона – ці двоє шотландців устигали скрізь. Лорд Гленарван не випускав з очей Роберта, стежачи, щоб завзятий хлопчина часом не припустився якоїсь непоправної помилки на цьому вкрай небезпечному шляху. Паганелем, здавалося, постійно рухала вперед його запальна французька вдача. А майор Макнабс, як завше з незворушним спокоєм, не поспішав і не відставав, щасливо просуваючись по схилу.

На п’яту годину ранку барометр, який мандрівники використовували як висотомір, показав, що вони досягли висоти сім із половиною тисяч футів. Тепер загін перебував на мертвих високогірних плато, де не ростуть дерева. Серед сухої трави та чагарників траплялися дикі тварини, які, тільки-но помітивши людей, відразу кидалися врозтіч. Роберту вдалося побачити лам – копитних родичок верблюда, які індіанцям, що живуть у горах, замінюють і овець, і корів, і навіть в’ючних коней. Були тут також шиншили – невеличкі вухаті гризуни з чудовим сріблястим хутром.

Невдовзі місцевість навколо дуже змінилася. Повсюди здіймалися крижані брили, що синіли й виблискували в променях уранішнього сонця, а розколини між брилами заповнював злежаний сніг. Вілсон рухався на чолі загону, перевіряючи ногою й палицею міцність льоду. Його супутники ступали слід у слід за ним і боялися голосно розмовляти, бо найменше коливання повітря могло викликати снігову лавину.

Проминувши льодовик, загін знов опинився в зоні чагарників, які незабаром змінили злакові та кактуси. Проте на висоті одинадцяти тисяч футів зникли будь-які сліди рослинності. За цей час члени експедиції зупинялися на відпочинок усього раз – о восьмій ранку, – щоб трохи підснідати й поновити сили, а потім знову рушили вперед. Їм доводилося перелазити через гострі, мов леза, гребені та крок за кроком просуватися понад самим краєм проваль, у які навіть заглянути було страшно!