Жуль Верн - Діти капітана Ґранта

– Спритно, сер! Ви справжній мастак, сер! – із посмішкою вигукнув Паганель. – Ось аргумент, який ніколи не спав би мені на думку!

– До того ж золоту медаль Географічного товариства, шановний Жаку, – вів далі Гленарван, – можна однаково заслужити і в Кордильєрах, і в горах Тибету.

– Мені це відомо, дорогий лорде. До того ж я нітрохи не сумніваюся, що Географічне товариство так само охоче відрядило б мене до Патагонії, як і до Індії, але ця ідея, на жаль, дещо спізнилася…

– А чи не вирушити вам разом із нами, мосьє Паганель? – несподівано запропонувала леді Елен.

– Мадам! А як же моє завдання?

– Між іншим, ми пропливатимемо Маґеллановою протокою, – улесливо мовив Гленарван. – А крім того, побуваємо в порту Голоду…

– Порт Голоду! – сплеснув руками вчений. – Порт, занесений у всі літописи географічних досліджень!

– І головне, мосьє Паганель, – вела далі Елен, – ваша участь в експедиції уславить Францію не згірш Шотландії. Та й справжній географ, безсумнівно, стане нам у пригоді, а що може бути благородніше, ніж допомога науки людяній справі. Якщо вже доля привела вас на борт «Дункана», просто – зостаньтеся на яхті!

– Я второпав, – пробурмотів француз, – ви всі хочете, щоб я плив із вами далі.

– Таж вам, дорогий, і самому понад усе хочеться залишитися, – не витримавши, розреготався Гленарван.

– Присягаюся, це щира правда! – вигукнув Паганель. – Але ж я… боявся здатися надокучливим.

Закінчивши навантаження вугілля, «Дункан» покинув цей похмурий острівний край і, взявши курс на захід, невдовзі увійшов у хвилі течії, що мала наблизити його до берегів Бразилії. 7 вересня за сильного північного вітру яхта перетнула екватор і продовжила плавання вже в Південній півкулі.

Подорож Атлантикою тривала успішно, віра команди в успіх експедиції щодень зростала. Здавалося, що з кожною пройденою сотнею миль шанси знайти капітана Ґранта подвоювалися. Серед тих, хто палко прагнув якнайшвидше здійснити благородний задум, був і капітан «Дункана». Він щиро бажав бачити міс Мері спокійною та щасливою. Ця тендітна смілива дівчина так полонила капітанове серце, що всі на яхті, крім нього і самої Мері Ґрант, здогадалися про його почуття, хоч як він намагався їх приховати. Щодо вченого-географа, то він давно вже вважав себе найщасливішою людиною в усій Південній півкулі, а своє перебування на «Дункані» – справжньою вдачею. Цілісінькими днями Паганель безперестанку вивчав географічні карти. Ще, знайшовши серед суднового майна скрині з книгами, серед яких було кілька томів іспанською, Паганель вирішив вивчити мову Сервантеса. Іспанською ніхто на яхті не володів, і його набуті знання мали на меті полегшити дослідникам вивчення чилійського узбережжя.

Тим часом яхта з надзвичайною швидкістю линула шляхом, відкритим свого часу славетними мандрівниками Америго Веспуччі та Фернаном Маґелланом. 15 вересня вона перетнула тропік Козерога й узяла курс на протоку, що зажила легендарної слави в моряків. Іноді на горизонті вже проступали обриси берегів Патагонії.

Через десять днів «Дункан» плавно увійшов у Маґелланову протоку. Цим шляхом зазвичай пливуть торговельні кораблі, що прямують у Тихий океан, оскільки на берегах протоки є безліч джерел питної води та безпечних гаваней.

Жак Паганель ані на мить не покидав палуби, боячись проґавити бодай найменшу деталь берегового рельєфу протоки. Єдине, що засмучувало вченого, це те, що йому досі не вдалося побачити жодного патагонця.

– Терпіння, мій друже, незабаром вони з’являться, – утішав його лорд Гленарван.

– Щось мені не віриться.

– Але ж слово «патагонці», іспанською «великоногі люди», не може означати якісь примарні створіння, тож вони напевне існують, – зауважила леді Елен.

– Це зовсім нічого не означає, мадам! – вигукнув Паганель. – Між іншим, досі абсолютно незрозуміло, як їх слід називати. Якщо хочете знати, це саме Маґеллан назвав тутешніх тубільців патагонцями, самі ж вони кличуть себе «іпокен». Крім того, у цього народу існує ще сила-силенна різних назв.

– Припустімо, – сказав лорд Гленарван, – думки щодо того, як називати патагонців, різні, але, сподіваюся, наш друг Паганель погодиться, що стосовно їхнього зросту всі дослідники сходяться в одному?

– Жахливе невігластво! – вигукнув обурений Паганель.

– Але ж патагонці – справжні велетні!..

– Не впевнений. Дослідники, які з ними стикалися, суперечать один одному. Наприклад, Маґеллан казав, що його голова ледве сягала їм до пояса, водночас Дрейк вважав, що будь-який англієць вищий за найвищого патагонця.