Жуль Верн - Діти капітана Ґранта

– Сер, – стримано сказав Гленарван, – з ким маю…

– Так, даруйте мою неуважність, я – Жак-Еліасен-Франсуа-Марі Паганель, секретар Паризького географічного товариства, член-кореспондент географічних товариств Берліна, Лейпціга, Лондона, Петербурга та Нью-Йорка, почесний член Королівського географічного товариства. Словом, я та людина, що двадцять років вивчала географію як кабінетний учений і нарешті вирішила пізнати її на практиці. Зараз я прямую до Індії, щоб завершити працю великих мандрівників минулого.

Авжеж, лорд Гленарван знав, хто перед ним, – ім’я та заслуги шановного Жака Паганеля були добре відомі в науковому середовищі, тому Гленарван приязно потис руку нежданому гостю.

– А зараз дозвольте мені, мосьє Паганель, – сказав лорд, – поставити вам одне запитання.

– Будь ласка, хоч дві дюжини, сер, – добродушно одказав географ.

– Ви сказали, що піднялися на борт цього судна тридцять шість годин тому?

– Так, сер, позавчора, о восьмій вечора. Зійшовши з потяга, я сів до екіпажа й подався просто на «Шотландію», на якій ще з Парижа телеграфом замовив для себе каюту номер шість. На той час уже смеркло, і на судні мене ніхто не зустрів. А я був такий натомлений з далекої дороги, що відразу ж ліг спати. І проспав, мов той бабак, аж тридцять шість годин!

Тепер усі зрозуміли, як учений опинився на борту яхти. Француз просто переплутав судна й помилково сів на «Дункан». Але що зараз скаже цей дивакуватий географ, коли дізнається назву і маршрут судна, на яке потрапив?

– Отже, мосьє Паганель, як я зрозумів, за відправний пункт вашої подорожі суходолом ви обрали саме Калькутту? – спитав лорд Гленарван.

– Еге ж, сер, саме так. Я все життя мріяв побачити Індію, і нарешті моя заповітна мрія скоро здійсниться!

– То ви, певне, засмутилися б, потрапивши до якоїсь іншої країни?

– Звісно, сер, надзвичайно! Адже я маю при собі рекомендаційні листи до генерал-губернатора Індії, а ще доручення Географічного товариства, яке неодмінно мушу виконати. Я хочу втілити в життя те, що не зміг 1846 року зробити місіонер Крік, – тобто обстежити русло річки Яру-Дзангбо-Чу, яка протікає через увесь Тибет, огинаючи Гімалаї з півночі, та з’ясувати, чи впадає ця річка в Брахмапутру. Це, безперечно, найважливіше географічне дослідження, і той, хто зможе його здійснити, здобуде собі безсмертні лаври…

– Мосьє Паганель, – мовив лорд Гленарван, вислухавши його полум’яну промову. – Немає жодних сумнівів у тому, що ви запланували видатну наукову подорож, але… Не хотів би вас засмучувати, та на деякий час вам доведеться відмовитися від насолоди побачити казкову Індію.

– Відмовитися?! На Бога, з якої причини я мушу відмовлятися?

– Ну, хоча б через те, що зараз ви пливете в напрямі, протилежному півострову Індостан.

– Що таке? Де капітан Бертон?!

– Я не капітан Бертон, – миттю відгукнувся Джон Манґлс. – І наше судно – не «Шотландія»!

Здавалося, ученому перепинило мову. Якусь мить приголомшений Жак Паганель розпачливо дивився то на лорда Гленарвана, то на леді Елен і Мері Ґрант, погляди яких виразно свідчили про щире співчуття, далі на Джона Манґлса та на майора, незворушного й усміхненого, як завше. Далі, знизавши плечима, він вигукнув:

– Що за дурний розіграш!

Тієї-таки миті його погляд зупинився на колесі штурвала, де мідно виблискував напис: «ДУНКАН. ҐЛАЗҐО».

– «Дункан!» – скрикнув у відчаї Паганель, а далі збіг по трапу й мерщій побіг до своєї каюти.

Тільки-но вчений покинув палубу, як усі присутні, крім майора, зареготали; навіть вахтові матроси – й ті не змогли стримати сміх. Справді, сісти замість потяга, що прямує до Едінбурга, на потяг у Дамбартон це одне, а переплутати судна й вирушити до Чилі, намагаючись потрапити до Індії, – це щось нечуване, найвища міра неуважності!

– Не дивно, адже Жак Паганель відомий учасник подібних халеп, – зауважив лорд Гленарван. – Утім, це жодним чином не заважає йому залишатися видатним ученим і одним із найкращих географів нашого часу.

– То що ж нам робити з цим неборакою? – засмучено сказала леді Елен. – Як я розумію, не повеземо ж ми його з собою до Патагонії?

– А що нам заважає? – спокійно мовив Макнабс. – Якби він, скажімо, сів не в той потяг, то чи змінював би машиніст через кожного роззяву-пасажира свій маршрут?

– Так, але в такому разі він міг би зійти на найближчій станції, – заперечила леді Елен.