Жуль Верн - Діти капітана Ґранта

Швидко наближався день відплиття, призначений на 25 серпня. Перед тим Едвард Гленарван, леді Елен, майор Макнабс, Мері й Роберт Ґрант, а ще стюард яхти містер Олбінет та його дружина, покоївка леді Елен, покинули Малкольм-Кастл. Із ними зворушливо попрощалися віддані родині старі слуги, залишаючись чекати їхнього повернення.

За кілька годин усі мандрівники дісталися борту «Дункана».

Об одинадцятій вечора всі зібралися на борту яхти. Джон Манґлс наказав розводити пари, і невдовзі чорний вугільний дим уже клубочився, змішуючись із нічним туманом. О другій годині ночі корпус яхти затремтів і перегріта пара зі свистом вирвалася з-під клапанів. Світало, і вже видно було фарватер річки Клайд, позначений бакенами. Пролунав гудок «Дункана»: швартови були віддані, яхта відчалила від пристані. Невдовзі фабрики, склади й мануфактури, розташовані на берегах, змінили мальовничі вілли, що притулилися на прибережних пагорбах. За годину «Дункан» проминув скелі Дамбартона і незабаром уже плив затокою поблизу гирла річки Клайд.

Була шоста ранку, коли яхта, обігнувши мис Малл-оф-Кінтайр, нарешті вийшла у відкритий океан.

Свіжий вітер надвечір першого дня плавання помітно розгойдав «Дункана», а вранці різко змінив свій напрям. Капітан Джон Манґлс наказав поставити вітрила – фок, контр-бізань та малий марсель, – і «Дункан» відразу став стійкіший. Тепер леді Елен і Мері Ґрант змогли піднятися на палубу, де вже були лорд Гленарван та майор із капітаном.

– Едварде, скільки триватиме наше плавання? – спитала леді Елен.

– Відповісти на це може тільки наш капітан. Як ми йдемо, Джоне? Чи задоволені ви судном?

– Авжеж, сер. Немає на що скаржитися. Зараз «Дункан» долає сімнадцять морських миль на годину. Це означає, що днів за десять ми перетнемо екватор, а приблизно за п’ять тижнів обминемо мис Горн.

– Чи не дошкуляє вам хитавиця, міс Мері? – спитав Гленарван, обернувшись до дівчини.

– Сподіваюся, невдовзі звикну до неї.

– А що наш юний морський вовк?

– Роберт? – утрутився в розмову Джон Манґлс. – Ну, той якщо зараз не в машинному відділенні, то неодмінно на щоглі. Цей хлопчина просто насміхається з морської хвороби. Та ось він, погляньте-но!

Усі подивилися туди, куди вказував капітан, – на фок-щоглу. Там, футів за сто від палуби, вчепившися за снасті брам-стеньги, висів Роберт. Мері перелякано скрикнула.

– Не хвилюйтеся, міс! – заспокоїв її Джон Манґлс. – Я ручаюся за цього хлопчину. Будьте певні: мине не так багато часу, і я обов’язково відрекомендую капітанові Ґранту ще одного відважного мореплавця, адже присягаюся – ми неодмінно знайдемо вашого батька.

– Я на це дуже сподіваюся! – промовила схвильовано дівчина.

– Бачите, люба міс Мері, – посміхнувся лорд Гленарван, – усе віщує нам успіх у подорожі: маємо найкращу команду та найкраще судно серед усіх можливих. Адже «Дунканом» не можна не захоплюватися, еге ж?

– Безперечно, сер, – відповіла Мері Ґрант, – та він викликає моє захоплення не тільки як пасажира…

– Справді?! Це ж як?

– Ще дитиною я постійно гралася на батькових кораблях, і дечого навчилася з корабельної справи. Якщо буде треба, я й зараз змогла б узяти рифи чи поставити вітрило.

– Овва, міс! Невже? – здивовано вигукнув Джон Манґлс.

– А це означає, – зауважив Гленарван, – що віднині капітан Джон – ваш найкращий друг. Адже понад усе на світі він цінує професію моряка.

– Це правда, сер, – відповів капітан, – та, здається мені, міс Ґрант більше пасує сидіти в рубці, ніж ставити брамсель.

– Мати Божа! Ви так пишаєтесь обидва своєю яхтою, – усміхнулася леді Елен, – що мені закортіло прогулятися нею перед сніданком.

– Будь ласка, – сказав Гленарван. – Треба тільки сказати Олбінету.

Стюард «Дункана» з’явився відразу. Містер Олбінет мав такий поважний вигляд, що міг би служити метрдотелем де-небудь у Франції. А свої обов’язки він при цьому завжди виконував тямущо та старанно.

– Олбінете, ми йдемо подихати свіжим повітрям, – сказав йому Гленарван так, ніби мова йшла про прогулянку околицями замку. – Сподіваюся, до нашого повернення стіл буде готовий до сніданку.

І Олбінет ввічливо та поважно вклонився на його слова.

Майор Макнабс залишився на палубі сам, а всі зійшли в кубрик.

Зоставшись на самоті, майор поринув у роздуми. Кілька хвилин він споглядав пінистий слід за кормою, доки нарешті обернувся й раптом побачив поряд себе на палубі зовсім невідомого йому пасажира.