Жуль Верн - Діти капітана Ґранта

Перед ним невідомо звідки виник високий, сухорлявий чоловік, із виду років сорока, що нагадував своєю довготелесою статурою цвях із широкою головкою. Голову мав круглу й міцну, ніс – довгий, рот – великий, підборіддя випиналося вперед, а короткозорий погляд заховався за скельця окулярів. З усього його вигляду, з розумного та веселого обличчя відчувалося, що незнайомий майорові пасажир яхти – добра людина, і в інших помічає тільки хороші риси. Вдягнутий незнайомець був у дорожнє кепі, оксамитові панталони і куртку з такої самої тканини з безліччю кишень. А ще на ньому були важезні жовті черевики та шкіряні гетри.

Знявши з плеча підзорну трубу, що теліпалася на ремінці, загадковий пан розсунув її і спрямував у бік горизонту, силкуючись щось розгледіти в неї. Так у спогляданні виднокола простояв хвилин із п’ять, далі опустив свій інструмент і сперся на нього, як на ціпок, – але труба раптово склалася, і дивак, втративши точку опори, мало не простягся на палубі на весь свій височенний зріст.

Майор Макнабс на те й бровою не повів.

– Стюарде! – голосно гукнув дивний пан.

Містер Олбінет, піднявшись на ют, попрямував до незнайомця.

– Де стюард цього судна? – спитав його незнайомець.

– Це я, сер, та я не маю честі…

– Перед вами пасажир із шостої каюти, – перебив його дивакуватий пан.

– Із шостої каюти? – розгублено повторив Олбінет.

– Авжеж. Як вас звуть?

– Олбінет.

– Чудово, друже Олбінете, – промовив пасажир із шостої каюти. – Я прошу вас подбати про мій сніданок. Я, щоб ви знали, просто помираю з голоду – вже тридцять шість годин як я нічого не їв. Власне кажучи, ці тридцять шість годин я проспав, що цілком нормально для людини, яка, не зупиняючись, примчала з Парижа до Ґлазґо. Коли снідають на борту цього судна?

– О дев’ятій, – механічно відповів Олбінет.

Незнайомець спробував було поглянути на годинника, але зміг знайти його тільки в дев’ятій кишені, безуспішно перевіривши попередньо вісім із них.

– От лихо, зараз ще й восьмої немає! – розчаровано вигукнув він. – От що, Олбінете, принесіть мені тарілку бісквітів та склянку шеррі, щоб я не помер від виснаження.

Олбінет остовпіло стояв, чудуючись дивній поведінці балакучого пасажира.

– Де ж наш капітан? Він що, досі спить? А його помічник? – сипав запитаннями незнайомець, роззираючись навсібіч.

У цю хвилину на трапі нарешті з’явився Джон Манґлс.

– Капітан перед вами, – сказав Олбінет.

– Дуже, дуже радий! – вигукнув незнайомець. – Я просто щасливий познайомитися з вами, капітане Бертон!

Настала черга дивуватися капітану Джонові Манґлсу. І не тільки тому, що його назвали чужим ім’ям, а й дивній появі на борту судна нового пасажира.

– Дозвольте потиснути вашу мужню руку! Мені здалося це нетактовним у момент відплиття, коли навколо було стільки метушні. Але сьогодні…

Джон Манґлс мовчки подивився на стюарда, потім на незнайомця.

– …Але сьогодні, дорогий капітане, – вів своєї дивак, – ми з вами вже майже друзі, так? Чи задоволені ви зі своєї «Шотландії»?

– Даруйте, про яку «Шотландію» ви весь час торочите? – промовив нарешті Джон Манґлс.

– Як?! Про чудове судно «Шотландія», на якому ми з вами маємо щастя зараз перебувати. Скажу вам, я багато втішних відгуків чув про «Шотландію» і про її чудового командира, капітана Бертона! Ви випадком не родич легендарного африканського мандрівника Бертона? Ця надзвичайно відважна людина…

– Сер, я не родич не тільки мандрівника Бертона, а й самого капітана Бертона, – сухо мовив Джон Манґлс.

– Е-е… – Пан на мить застиг, забувши закрити рота. – То я, виходить, маю честь розмовляти з містером Берднессом, помічником капітана?

Джон Манґлс уже майже здогадався, що сталося, коли раптом на палубі з’явилися лорд Гленарван, леді Елен та Мері Ґрант.

– А, от і пасажири! Сподіваюся, містере Берднесс, ви познайомите мене! – вигукнув незнайомець і, не чекаючи відповіді, подався просто до Мері Ґрант. – Місіс… – посміхнувся він. – Міс… – Чоловік уклонився леді Елен. – Сер… – нарешті він помітив лорда Гленарвана, – я прошу не судити мене за те, що називаю своє ім’я сам, та пусте – адже в морі не до етикету. Сподіваюся, подорож на пароплаві «Шотландія», до того ж у товаристві таких чарівних пані, здасться нам недовгою та вельми приємною.

Ні леді Елен, ані міс Ґрант не промовили жодного слова. Обидві не могли збагнути, яким чином ця людина опинилася на палубі «Дункана».