Жуль Верн - Діти капітана Ґранта

Назавтра зранку загін рушив уздовж тридцять сьомої паралелі на схід, углиб материка. Попервах родюча місцевість поступово ставала все більш пустинною і дикою. Цього дня шлях загону перетнули дві річки, проте провідник відшукав брід, і мандрівники змогли переправитися без перешкод. На обрії вже виднілися оповиті серпанком гірські пасма Анд.

О четвертій годині дня загін зупинився на ночівлю в затінку гігантських миртових дерев. Мулів розгнуздали, звільнили від поклажі й відпустили пастися. З в’юків дістали в’ялене м’ясо і традиційний рис. Після вечері, приладнавши сідла й попони замість ковдр і подушок, мандрівники полягали на густій траві й міцно заснули. Провідник та його пеони пильнували табір і по черзі не спали всю ніч. Наступного дня, коли мандрівники розбили табір на березі річки Біобіо, лорд Гленарван занотував у своєму похідному щоденнику, що вони здолали ще тридцять п’ять миль.

Це був край багатої зеленої рослинності, що ряснів амарилісами, фіалковими деревами, кущами дурману й кактусами, вкритими золотистими квітами. Тубільці траплялися на шляху дуже рідко. Іноді назустріч, немов тіні, пролітали вершники гаучо – пастухи й скотарі, в жилах яких тече змішана кров індіанців та іспанців. І через те, що дорога здебільшого була безлюдна, довелося облишити думку про те, що вдасться хоча б щось розпитати в кого-небудь.

17 жовтня загін рушив у дорогу як завжди. Місцевість ставала все більш горбкуватою, а це означало, що гори близько. Численні річки та струмки бурхливо збігали схилами. Паганель часто зазирав у карту, і, якщо яка-небудь річка не була позначена на ній – а це траплялося досить часто – завзятого географа це обурювало і він одразу давав річці гучну іспанську назву.

О п’ятій годині вечора загін зупинився в неглибокій ущелині за кілька миль від містечка Лоча. Цю ніч мандрівники провели біля підніжжя сьєри [4] Сьєра, сієра – ( ісп. sierra, букв . – пила) – назва гірських хребтів із зубчастими гребенями. – першого щабля на підходах до високих хребтів Андських Кордильєр.

Відтепер досі приємна мандрівка для загону перетворювалася на складний гірський похід, пов’язаний з труднощами та справжньою небезпекою. Необхідно було вирішити, який перевал через Кордильєри обрати, щоб не збочити зі свого маршруту. На запитання лорда Гленарвана провідник відповів:

– У цій частині гір мені відомо лише два перевали, які можуть подолати мули.

– На жаль, жоден із них не годиться, адже перший відведе нас занадто далеко на північ, а другий – на південь, – зауважив географ, здається, не згірш провідника обізнаний з місцевим рельєфом.

– А ви знаєте ще якийсь? – спитав майор.

– Так, – відповів Паганель, – це гірський прохід Антуко, який тягнеться по схилу вулкана під тридцять сім градусів три мінути південної широти, що зовсім мало відхиляється від потрібного нам напряму. А вам, провіднику, відомий цей перевал?

– Так, сеньйоре, мені випадало іноді користуватися ним. Це стежка в горах, якою пастухи-індіанці перегоняють свою худобу зі східних схилів гір.

– Отже, мій друже, – сказав Гленарван, – якщо там можуть пройти отари й табуни, зможемо пройти й ми. Триматимемося цього шляху.

Відразу ж прозвучав сигнал рушати, і загін заглибився в долину. Схил тут був такий пологий, що зовсім не відчувався. Близько одинадцятої ранку на шляху мандрівникам трапилося невелике мальовниче озерце, яке довелося об’їхати. Вище здіймалися рівнини, порослі злаковими травами, на яких паслася худоба індіанців. Іще за півгодини загін потрапив у болото, і лише завдяки чуттю мулів мандрівники змогли щасливо вибратися звідти. О першій годині дня побачили фортецю Баленаре, що здіймалася на гострому піку гори. Тим часом шлях ставав усе більш стрімким, каміння з гуркотом осипалося вниз, зрушене копитами мулів. Близько третьої години мандрівники проминули мальовничі руїни ще однієї фортеці, зруйнованої під час повстання індіанців 1770 року.

У цих місцях дорога стала набагато важчою. Мули йшли, похиливши морди вниз, ніби винюхували кам’янистий шлях. Трава тут усе ще була густою, але скрізь можна було помітити червонасті уламки застиглої лави, укриті жовтими кристалами, – давалася взнаки близькість вулкана Антуко. У таких місцевостях часті підземні поштовхи постійно змінюють їхній вигляд: лавини засипають стежки, а все, що могло бути дороговказом, просто безслідно зникає. Отож провідник завагався: зупинившись, він почав озиратися, намагаючись знайти стежку серед кам’яного кришива.