Альфонс Доде - Тартарен Тарасконський

– Чорнулю! Чорнулю! – раптом залунав схвильований голос.

Зашурхотіли кущі… Тартарен скочив на ноги й приготувався до захисту… Левиця!

Грізна, ревуча, вона з’явилася в подобі старої ельзаски, у косинці, ріжки якої стирчали над чолом, з великим червоним парасолем. Вона кликала свого віслючка так гучно, що відлунювало аж у горах. Тартаренові, либонь, краще було зіткнутися з розлюченою левицею, а не з цією старою відьмою!.. Тарасконець намагався пояснити їй, як усе сталося: мовляв, він подумав на бідолашного Чорнуля, що то лев, – та все було марно. Стара гадала, що Тартарен глузує з неї. Несамовито гукнувши: «Ох ти ж триклятий негідник!» – вона розмахнулася своїм червоним парасолем та й ну лупцювати нашого героя!.. Тартарен, хоч і розгубився, боронивсь як міг: відбивався карабіном, сопів, відхекувався, підстрибував, кричав: «Ласкава пані, стривайте!.. Ласкава пані!..» Куди там! «Ласкава пані» мовби й не чула його благань, і сила її ударів якнайкраще це доводила.

На щастя, на бойовиську з’явилася третя дійова особа. Це був чоловік ельзаски, теж ельзасець, корчмар, який до того ж чудово вмів рахувати. Одразу побачивши, з ким має справу, він зметикував, що вбивця відшкодує йому всі збитки, вирвав зброю із рук дружини і вже за хвилину порозумівся з Тартареном.

Тартарен заплатив двісті франків, хоч віслючок коштував не дорожче десяти: це їхня звичайна ціна на арабських ринках. Потім безталанного Чорнуля поховали під фіговим деревом, і корсар, звеселівши від блиску тарасконських дуро, запросив Тартарена до своєї корчми, яка стояла зовсім близько, край битого шляху. Алжирські мисливці щонеділі приходили туди снідати: вони полюбляли полювати в цій долині, за дві милі від міста, – тут водилася сила-силенна кролів.

– А леви? – спитав Тартарен.

Ельзасець глипнув на нього.

– Леви?

– Авжеж, леви… Ви їх тут бачили? – допитувався горопашний тарасконець, щоправда, вже не так упевнено.

– Таке скажете! – відповів корчмар, зайшовшися реготом. – Леви!.. Ти ба!.. З якого б то дива?!

– Хіба в Алжирі їх немає?

– Я двадцять років живу в цій провінції, а ще не бачив жодного… Грім мене побий, коли брешу! Щось таке я про них чув… Або в газетах читав… Та тільки це десь далі… Куди далі… На півдні…

Тим часом вони підійшли до корчми. Звичайнісінька собі корчма – таких чимало у Ванві або в Пантені; над дверима – засохла гілка, на стіні намальовані більярдні киї. А вивіска! «Зборисько відчайдухів»!

«Зборисько відчайдухів»! О Бравіда, які це пробуджує спогади!..

Ця перша нещаслива пригода хоч кого б вибила з колії, але люди Тартаренового гарту не так-то легко складають зброю.

«Леви на півдні? – думав наш герой. – То поїду на південь!»

Він проковтнув останній шматок, устав, подякував корчмареві, поцілував, забувши про баталію, стару ельзаску і зронив сльозу над могилою нещасливця Чорнуля.

Не гаяти ані хвилини! Мерщій повернутись до Алжира, спакуватися й ще сьогодні вирушити на південь!..

На лихо, Мустафський шлях від учора неначе іще подовшав: спека, курява! Намет давить на плечі!.. Тартарен ледве волік ноги, тож коли з ним порівнявся омнібус, тарасконець дав знак зупинитися й скочив на підніжку.

О бідолашний Тартарен Тарасконський! І випало ж йому залізти у цей злощасний ридван! Наскільки краще було б і для слави його, і для доброго імені, якби він плентався пішки, хай навіть і впав би, зморений спекою, звалений важезним наметом і двостволками!

Але Тартарен вліз у омнібус. Він був повний-повнісінький. У кутку, втупившись у молитовник, сидів алжирський мулла з густою чорною бородою. Навпроти нього – молодий мавр-купець із товстою цигаркою в зубах. Далі – матрос-мальтієць і кілька мавританок, по самі очі закутаних у білі чадри. Ці жінки їздили помолитися на кладовище Абд-ель-Кадер, проте сумні відвідини їх, видно, не засмутили. Кутаючись у чадри, вони теревенили, сміялися, хрумтіли печивом.

Тартаренові здалося, що вони поглядають на нього. Надто одна – вона сиділа якраз навпроти – просто-таки пасла його очима. Дарма що жінка була під чадрою, її підмальовані очі, чорні, вогнисті, бистрі, гарна тендітна рука, уся в золотих браслетах, що час від часу висувалася з-під чадри, граційний, майже дитинний поворот голівки – усе це свідчило про те, що під покривалом ховається юне, гарне, звабливе тіло… Бідолашний Тартарен був уражений у самісіньке серце. Мовчазний поклик цих чудових східних очей бентежив його, хвилював, завдавав смертельних мук. Його то обливало жаром, то обсипало морозом…