Альфонс Доде - Тартарен Тарасконський

Зайве й казати, як запишався наш герой.

– Князю! Князю! – вигукував він у захваті.

За чверть години вони вже сиділи у затишному нічному ресторанчику «Під платанами», на терасі, яка спускалася прямісінько до моря. Тут їхня дружба, присмачена пікантним салатом «по-російськи» й скроплена добрим кіпрським вином, остаточно зміцніла.

Годі собі уявити привабливішу особу, ніж цей чорногорський князь. Стрункий, тонкий, із завитим волоссям, із чисто виголеним обличчям, із бистрими очима, із м’якими рухами, з кількома дивовижними орденами на грудях, він говорив із ледь помітним італійським акцентом і був трохи схожий на Мазаріні, тільки без вусів. До того ж він раз у раз цитував – до речі й не до речі – Тацита, Горація й «Коментарі».

Князь сказав, що він із дуже знатного роду, але ще десятирічним хлопцем був покараний за свої ліберальні думки: рідні брати вигнали його з дому. Відтоді він, шляхетний філософ, спонукуваний жадобою до знання, а також охотою до розваг і втіх, блукає світами… І – дивовижний збіг обставин: він три роки прожив у Тарасконі!..

Почувши це, здивований Тартарен спитав, чому він жодного разу не бачив князя ні в клубі, ні на еспланаді. Його світлість на це ухильно відповів: «Я рідко виходив із дому…» Делікатний тарасконець розпитувати далі не зважився. Адже в житті вельможних осіб стільки таємниць!..

Тартарен був у захваті від князя Григорія. Попиваючи рожеве критське вино, той терпеливо слухав розповідь нашого героя про мавританку. А що він знав усіх тутешніх дам, то запропонував Тартаренові свої послуги – сказав, що незабаром її розшукає.

Пили вони багато й довго. Пили за алжирських дам, за вільну Чорногорію…

А внизу, під самісінькою терасою, плюскотіло море; хвилі накочувались у пітьмі на берег з таким звуком, наче хтось струшував мокрі простирадла. Повітря було тепле, небо – всіяне зірками.

У вітті платанів співав соловейко…

Заплатив за вечерю Тартарен.

Ох і мастаки ж оці чорногорські князі ловити перепілок у сильце!

Рано-вранці Григорій уже стукав у двері до Тартарена.

– Одягайтеся, мерщій одягайтеся! Знайдено вашу мавританку. Її звуть Байя… Двадцять років, гарна, як ангел, і вже вдова…

– Вдова?! Та це ж чудово! – радісно вигукнув Тартарен, який побоювався східних чоловіків.

– Вдова-то вдова, але її пильнує брат – ні вдень, ні вночі не спускає з неї ока…

– Отуди к лихій годині!

– Такий уже лютий мавр! Він торгує люльками на Орлеанському базарі…

Тартарен – ані пари з вуст.

– Ну, та байдуже! – провадив князь. – Ви не з полохливих; що там для вас той брат!.. Зрештою, купимо в цього корсара кілька люльок, і, я певен, він полагіднішає… Ну, любий мій плутяго, вдягайтеся! Мерщій!

Тарасконець, блідий, схвильований, палаючи коханням, скочив із ліжка і, квапливо застібаючи широкі фланелеві кальсони, спитав:

– Що ж я маю робити?

– Напишіть вашій дамі! Просіть побачення – що ж іще?

– То вона знає французьку мову? – розчаровано вигукнув простодушний Тартарен: він мріяв про Схід без ніяких домішок.

– Жодного слова не знає! – відповів князь, не змигнувши й оком. – Ви будете мені диктувати, а я перекладатиму.

– О князю, який ви добрий!

І Тартарен став мовчки міряти кімнату сягнистими кроками – думав, що написати…

Ви, звісно, розумієте, що алжирській мавританці не напишеш так, як бокерській гризетці. Та наш герой, на превелике щастя, чудово пам’ятав геть усе, що колись вичитав у книжках; отже, він спромігся скласти листа не просто східного, а найсхіднішого з усіх східних листів, які будь-коли писалися на світі, – там змішалися пишномовність апачів Густава Емара й ламартінівської «Мандрівки на Схід», ще й додалися ремінісценції з «Пісні пісень».

Починався лист так:

«Наче страус у піщаній пустелі…»

А закінчувався:

«Скажи мені, як звуть твого батька, і я скажу тобі, як зветься ця квітка…»

Романтичний Тартарен хотів був, за східним звичаєм, послати разом із листом букет квітів «зі значенням», та князь Григорій сказав, що краще купити в її брата кілька люльок: мовляв, цим вони до нього піддобряться, та й дамі буде приємно – вона-бо вельми охоча до куріння…

– То ходімо купувати люльки! – із запалом вигукнув Тартарен.

– Ні, ні!.. Я піду сам… Я куплю дешевше.

– Як?! Ви хочете самі?! О князю, князю!..

І паш відважний муж, схвильований до краю, простяг люб’язному чорногорцеві свій гаманець і попросив, щоб той не шкодував грошей, аби лиш зробити приємність дамі…