Альфонс Доде - Тартарен Тарасконський

«Готуйсь! – казав собі наш герой. – Зараз щось станеться!»

Проте найчастіше ставалося ось що: на голову йому виливали горщик холодної води або ж висипали лушпайки від апельсинів чи кісточки від берберійських фіг… Тільки й усього!..

Спіть спокійно, леви Атласу!

Два тижні безталанний Тартарен марно шукав свою алжирську даму. Він, певне, шукав би її й досі, якби доля, ласкава до всіх закоханих, не прийшла йому на допомогу в подобі чорногорського вельможі. Ось як це сталося.

Щосуботи взимку у найбільшому театрі Алжира влаштовуються бали-маскаради – такі самі, як і в паризькій Опері. Це звичайні собі провінційні бали, малолюдні й нудні. У залі напівпорожньо; гості – покидьки з Бюлье та Казино, розгульні дівчата, що тягнуться слідом за армією, підтоптані арлекіни, якісь типи, схожі на волоцюг вантажників, кілька праль-маонок, які пустилися берега, але зберегли іще рештки колишнього доброчесного життя – дух часнику та шафранової підливи… Проте найцікавіше видовище – це фойє, що зараз правлять за картярні. Біля довгих зелених столів роєм рояться люди. Кого тут тільки нема! Тюркоси-відпускники, які грають на позичені гроші, крамарі-маври із Горішнього міста, негри, мальтійці, колоністи з далеких закутків, що проїхали сорок миль задля того, щоб поставити на карту гроші, за які можна купити плуг або пару волів. – Усі збуджені, бліді, у всіх зціплені зуби, безтямні очі, втуплені в одну й ту саму карту, а погляд косий, спідлоба – погляд запеклого картяра…

Трохи осторонь – алжирські євреї: вони приходять сюди цілими родинами. Чоловіки вбрані по-східному, але в синіх панчохах і оксамитових кашкетах – просто-таки огидний несмак… Жінки, огрядні, бліді, ледве можуть звести дух і ворухнутись у своїх тісних, жорстких корсетках, гаптованих золотом… Це плем’я товпиться біля столів, штовхається, галасує, репетує, радиться, рахує на пальцях і робить невеличкі ставки. Щоправда, часом старий патріарх з бородою, як у Саваофа, після довгих нарад і суперечок з родиною, зважується ризикнути сімейним дуро… І вже до кінця гри в іудейських очах, що вп’ялися в стіл, не згасає гарячковий блиск, і від погляду цих страшних, мовби з чорного магніту, очей золоті монети, здається, самі собою крутяться по зеленому сукну й кінець кінцем притягаються одна до одної, наче хтось їх потихеньку смикає за мотузку…

Та ще сварки, бійки, лайки, зібрані з усіх країн світу, несамовиті вигуки всіма мовами, різанина, нестача грошей, поява поліції!..

Великий Тартарен якось забрів на цю вакханалію трохи розважитись і забутися, щоб заспокоїти душу.

Наш герой проштовхався крізь юрбу, думаючи про свою мавританку, коли раптом почув два збуджених голоси, що покривали і галас картярів, і брязкіт золота:

– А я вам кажу, добродію, що в мене немає двадцяти франків!..

– Добродію!..

– Я вас слухаю, добродію…

– А ви знаєте, з ким розмовляєте, добродію?

– Коли ваша ласка, назвіть себе!..

– Щоб ви знали, добродію, я – князь Григорій Чорногорський!

Почувши це ім’я, Тартарен схвилювався і став пробиватися вперед, радий та гордий із того, що зустрів нарешті свого князя – чорногорського князя, з яким познайомився на «Зуаві».

На жаль, князівський титул, такий чарівливий для нашого простодушного тарасконця, не справив аніякісінького враження на офіцера стрілецького полку, який сперечався із князем.

– Я щасливий це чути! – глузливо кинув офіцер і повернувся до глядачів: – Григорій Чорногорський… Чи хто-небудь з вас його знає?… Ніхто!

Обурений Тартарен ступив крок уперед.

– Перепрошую! Я знаю князя! – твердо сказав він із сильним тарасконським акцентом.

Офіцер зміряв його поглядом і знизав плечима.

– Он як? Чудово! В такому разі поділіть між собою оті зниклі двадцять франків та й по всьому!

Він повернувся і зник у юрбі.

Запальний Тартарен хотів був кинутись слідом за ним, проте князь зупинив його.

– Облиште! Я сам із ним поквитаюсь…

Він узяв Тартарена під руку й майже силоміць витяг із зали.

Коли вони вийшли на майдан, князь Григорій Чорногорський зняв капелюха, простяг нашому героєві руку і, силкуючись пригадати його прізвище, затинаючись мовив:

– Пан… Пан Барбарен…

– Тартарен! – несміливо поправив тарасконець.

– Тартарен, Барбарен – хіба не однаково? Тепер ми з вами друзі довіку!

І вельможний чорногорець, схопивши Тартаренову руку, став несамовито трясти й потискувати її…