Альфонс Доде - Тартарен Тарасконський

З двома рушницями за плечима, з револьвером при боці, суворий і величний, як Робінзон Крузо, Тартарен простував повз увесь цей люд; проте коли він увійшов у готель, сили покинули його. Голова йому запаморочилася; від’їзд із Тараскона, марсельський порт, плавання, чорногорський князь, пірати – усе змішалося…

В номер його внесли на руках, зняли зброю, роздягли… Навіть хотіли послати по лікаря, та герой наш, ледве торкнувшись головою подушки, захропів так гучно й лунко, що господар готелю вирішив не вдаватися до послуг медицини, і всі тихенько вийшли з кімнати.

Коли Тартарен прокинувся, годинник на міській ратуші вибив третю годину. Він проспав вечір, ніч, ранок і добру половину дня. Та що в тім дивного: за три доби шешья його стільки натерпілася!..

«Я – у країні левів!» – ось яка думка сяйнула Тартаренові, коли він розплющив очі. І – ніде правди діти – згадавши, що леви так близько, буквально за кілька кроків, сказати б, під рукою, і що незабаром він зустрінеться з ними віч-на-віч, – брр! – тарасконець зацокотів зубами й сміливо пірнув під ковдру.

Проте незабаром веселий вуличний гомін, шовкова синява неба, сонячні промені, що пестили кімнату, смачне снідання, подане в ліжко, розчинене вікно, що виходило просто на море, – усе це, ще й скроплене пляшкою чудового критського вина, навернуло Тартарена на його звичайний героїчний дух.

Скинувши із себе ковдру, він вигукнув: «На левів! На левів!» – і хутко вдягнувся.

Він надумав ось що: тихцем податися з міста в пустелю, дочекатися ночі, сісти в засідку і – пах-пах! – у першого-ліпшого лева… А вранці повернутися в готель, поснідати, прийняти привітання від алжирців і послати візок по вбитого звіра. Наш герой швиденько озброївся, завдав собі на спину похідний намет – довга жердина стриміла в нього над головою – і вийшов на вулицю, хоч-не-хоч випростаний, мовби проковтнувши кілок. Не питаючи, кудою йти, щоб нікого не втаємничувати у свій план, він повернув праворуч, дійшов до Бабассунських аркад, – алжирські євреї-крамарі, що, мов павуки, сиділи по кутках своїх брудних крамничок, так і вп’ялися в нього очима, – перетнув Театральний майдан і, проминувши передмістя, вийшов на Мустафський шлях.

На цьому шляху діялося щось неймовірне. Омнібуси, фіакри, двоколки, хури, величезні вози з сіном, запряжені волами, ескадрони африканських стрільців, табуни малесеньких осликів, негритянки, які продавали коржі, повози з ельзаськими переселенцями, кіннотники в червоних плащах… Усе це, галасуючи, горлаючи, співаючи, сурмлячи, сунуло в хмарах куряви поміж двома рядами халуп, біля яких стояли, розчісуючи коси, високі маонки, поміж шинками, повними солдатів, поміж м’ясними крамницями й шкуродернями.

«Ото вже набалакали мені про той Схід! – подумав великий Тартарен. – Та тут терків іще менше, ніж у Марселі».

Раптом він побачив чудового верблюда – довгоногого, надутого, мов індик. Серце в Тартарена закалатало.

Ось і верблюди! Отже, й леви недалечко…

І справді – незабаром він побачив цілу юрбу мисливців на левів, які з рушницями за плечима крокували йому назустріч.

«Боягузи! – розминаючися з ними, подумав наш герой. – Боягузи! Йти на левів отакою зграєю, та ще й з собаками!»

Він і в голові собі не покладав, що в Алжирі можна полювати на щось інше, крім левів…

Проте ці мисливці мали такий добродушний вигляд – вигляд торговців, що вже відійшли від справ, – а в полюванні на левів із псами на шворках та з ягдташами, які висіли в мисливців на поясах, було щось таке патріархальне, аж Тартарен не витримав і спитав з великою цікавістю:

– Ну що, друже, добре пополювали?

– А чого ж, – відповів той, боязко позираючи на грізний обладунок нашого героя.

– Багато вполювали?

– Чималенько! Дивіться!

Алжирський мисливець показав на свій ягдташ, напхом напханий кролями та бекасами.

– Як?! У ягдташі?… Ви складаєте їх у ягдташі?!

– А куди ж їх іще складати?

– То, виходить, вони зовсім маленькі?

– Є малі, є й більші, – відповів мисливець.

Він квапився додому і, наддавши ходи, наздогнав своїх товаришів.

Безстрашний Тартарен стояв посеред дороги, отетерівши з невимовного дива. Тоді сказав собі: «Таж вони мені баки забивають, та й годі! Нічого вони не вполювали!» – і знову рушив уперед.

Будинків на шляху чимдалі рідшало, людей ставало чимдалі менше. День хилився до вечора, сутінки густішали. Тартарен Тарасконський ішов ще з півгодини. Нарешті він зупинився. Була вже глупа ніч. Безмісячна ніч – тільки рясні зорі розсіювали пітьму. На шляху – ані душі живої. Однак наш герой утішався думкою, що леви – це не диліжанси, отже, битими шляхами вони не ходять… Він звернув у поле… Леле! Куди не ступиш – рівчаки, чагарі, будяки… Але Тартаренові було до того байдуже. Він простував далі й далі… Аж раптом… «Я чую лев’ячий дух!» – сказав собі наш герой і, повернувшись праворуч, а тоді ліворуч, з силою вдихнув у себе повітря.