Альфонс Доде - Тартарен Тарасконський

Четверте положення – о шостій пополудні, поблизу берегів Корсики. Бідолашна шешья нахиляється над бортом і з німим запитанням та тугою озирає море…

І нарешті п’яте, останнє положення: в тісній каюті, у вузькому, схожому на висунуту шухляду комода ліжку безсило качається по подушці й розпачливо стогне щось зім’яте, безформне… Та це ж шешья , та сама шешья , що так хвацько сиділа на Тартареновій голові в годину відплиття. Тепер це вже не шешь я, а жалюгідний, насунений на самісінькі вуха нічний ковпак, з-під якого визирає бліде скривлене обличчя…

Якби лиш тарасконці бачили зараз свого великого Тартарена! Як він лежить у шухляді від комода, в тьмяному, каламутному світлі, що сіється з ілюмінаторів, як він дихає смородом кухні та вогкого дерева – цим огидним духом пакетбота! Якби лиш вони чули, як Тартарен охкає при кожному повороті гвинта, як раз у раз просить подати йому чаю і тоненьким дитячим голоском докоряє стюардові!.. Тарасконців загризло б сумління – адже це вони присилували Тартарена податися в мандри!.. Присягаюся словом біографа – жаль брав дивитися на нього! Зненацька попалений морською хворобою, бідолашний терок не годен був ні розв’язати свій алжирський пояс, ні скинути з себе амуніцію. Груди йому муляв грубий держак мисливського ножа, в бік впивалася кобура револьвера. І до всього – бурчання Тартарена-Санчо, який без угаву квилив і ремствував:

– Ох і бевзь же з тебе!.. Чи ж я тобі не казав!.. Бач, Африки йому забаглося… Ось тобі твоя Африка… Що, гарна?…

І вже справжньою мукою для бідолашного Тартарена, прикутого до свого ліжка-шухляди, було чути, як пасажири в кают-компанії їдять, сміються, грають у карти, співають. Товариство на «Зуаві» зібралося й велелюдне, і веселе. Офіцери, що поверталися до своїх полків, дами з марсельського «Алькасара», мандрівні актори, багатий мусульманин (він щороку вирушав на прощу до Мекки), чорногорський князь, жартун і витівник, який наслідував Равеля та Жіля Пере… Нікого з них не мучила морська хвороба, всі вони пили шампанське з капітаном «Зуава» – череватим марсельцем, який кохався у розвагах та бенкетах, мав дві сім’ї – одну в Марселі, другу в Алжирі – і веселе прізвище Барбасу.

Тартарен Тарасконський ненавидів усіх цих людців, їхня гульня додавала йому мук…

Нарешті третього дня по обіді на пакетботі зчинився раптом страшенний шарварок, який вивів нашого героя із заціпеніння. На носі «Зуава» забамкав дзвін. На палубі загупали важкі матроські чоботи.

– Передній хід!.. Задній хід!.. – хрипким голосом кричав капітан Барбасу.

А трохи згодом:

– Стоп машина!..

Зупинка, сильний поштовх… Тиша… «Зуав» поволі хитався, мовби прив’язаний аеростат.

Несподівана тиша вжахнула Тартарена.

– Рятуйте! Потопаємо! – зарепетував він на все горло і, надлюдським зусиллям зірвавшись на ноги, в усій своїй амуніції метнувся на палубу.

Вони не потопали – вони просто причалювали.

«Зуав» став на рейді. Вода була глибока й чорна; рейд, гарний, але пустельний, – похмурий і мовчазний. На пагорбі білів Алжир; його тьмяно-білі будиночки, ліплячись один до одного, спускалися до моря. Достоту виставка білизни на Медонському узвишші! А над будиночками сяяло блакитне безкрає небо. О, яка блакить!..

Великий Тартарен, уже трохи оговтавшись, роззирався навколо й шанобливо слухав, як чорногорський князь, стоячи поряд, називав квартали міста: Касба, Горішнє місто, Бабассунська вулиця.

Цей чорногорський князь був дуже чемний і вихований, до того ж вій чудово знав Алжир і вільно розмовляв арабською мовою. Тож Тартарен вирішив продовжити з ним знайомство… Він стояв, прихилившись до борту пакетбота, коли раптом побачив ряд здоровезних чорних рук, які вчепилися в борт з того боку. За мить вигулькнула кучерява голова негра, і не встиг наш герой і оком змигнути, як на палубу сипнули корсари: чорні, жовті, напівголі, бридкі, страхітливі… їх було не менше, ніж сто душ.

Тартарен упізнав їх… То були вон и, ті самі горезвісні вон и, зустрічі з якими він так довго чекав ночами на вулицях Тараскона! Нарешті! Нарешті вони наважились постати перед ним!..

Заскочений зненацька, наш герой укляк на місці. Та коли корсари підскочили до багажу, зірвали з нього брезент, а потім заходилися грабувати пакетбот, у Тартарені пробудився герой: він вихопив мисливський ніж і, гукнувши пасажирам: «До зброї!.. До зброї!», перший кинувся на харцизяк.