Альфонс Доде - Тартарен Тарасконський

Щоразу, коли виносять якийсь новий тюк, юрба хвилюється. «Це намет… Консерви… Аптечка… Скрині із зброєю…» – голосно кажуть люди. Стрільці по кашкетах і собі докидають слівце.

Близько десятої години хвіртка розчинилася навстіж.

Юрба сколихнулась.

– Він! Це він! – залунало звідусіль.

Так, то був він.

Побачивши його, всі здивовано загукали:

– Теро к!

Він в окулярах!..

І справді, Тартарен Тарасконський, виряджаючись до Алжиру, вважав за потрібне вбратися як алжирець. Широченні шаровари з білого полотна, куца куртка з металевими ґудзиками, що щільно облягала стан, червоний пояс футів два завширшки. Шия відкрита, голова брита… На голові – височезна шешья (червона феска) з блакитною китицею завдовжки… годі й сказати, яка вона була завдовжки! На кожному плечі важка рушниця, за поясом великий мисливський ніж, на животі патронташ, при боці револьвер у шкіряній кобурі. Оце й усе…

А втім, даруйте! Я забув про окуляри, величезні сині окуляри, які, до речі, дуже личили нашому героєві: вони пом’якшували лютий вираз його обличчя…

– Хай живе Тартарен! Хай живе Тартарен! – знову заревла юрба.

Великий муж усміхнувся, але не вклонився – йому заважали рушниці. До того ж він уже добре знав, чого варта людська любов; може, він подумки навіть проклинав своїх жорстоких земляків: хіба ж не через них він мусив вирушати в мандрівку, залишивши свій будиночок – гарний, затишний, білий будиночок із зеленими жалюзі?… Проте ні словом, ані порухом він цього не виявив.

Гордий, величний, хоч і трохи блідий, вийшов Тартарен на шлях, пильно поглянув на свої візки і сягнистим кроком рушив до вокзалу, й разу не озирнувшись на будиночок із баобабом. Слідом за ним урочисто виступали бравий командир, чи то пак відставний начальник полкової швальні Бравіда, і голова суду Ладевез, за ними – зброяр Костекальд і всі стрільці по кашкетах; позаду їхали візки, а вже за ними сунула юрба.

На вокзалі Тартарена зустрів сам начальник станції, старий вояка, учасник африканської кампанії 1830 року. Він довго і гаряче тиснув руку нашому героєві.

Експрес Париж – Марсель іще не прибув. Тартарен, супроводжуваний своїм почтом, подався в зал для чекання. Начальник станції наказав зачинити ґратчасті двері, які вели до залу, щоб не товпились цікаві.

Тартарен із почтом хвилин п’ятнадцять походжав по залу. Розмовляли про мандрівку, про лови. Тартарен присягнувся, що кожному стрільцеві по кашкетах надішле в подарунок лев’ячу шкуру. Він записував на шкури, як на кадриль.

Безстрашний тарасконець, спокійний і лагідний, мов Сократ, коли пив цикуту, до кожного всміхався й обзивавсь приязним словом. З усіма він поводився просто й привітно, так наче хотів, вирушаючи в далеку дорогу, залишити по собі найкращі спогади, а також щирий жаль. Слухаючи свого ватажка, стрільці по кашкетах утирали сльози, а декого – наприклад, голову суду Ладевеза й аптекаря Безюке – гризло каяття.

Позабивавшись у кутки, схлипували залізничні службовці. А знадвору до залу зазирали крізь ґрати тарасконці й вигукували:

– Хай живе Тартарен!

Нарешті вдарив дзвін. Під склепінням розлігся глухий гуркіт і пронизливе свистіння.

– У вагони! У вагони!

– Прощавайте, Тартарене! Прощавайте!

– Прощавайте всі!.. – пробурмотів великий муж і, підступившись до бравого командира Бравіда, в його особі розцілував свій любий Тараскон.

Потім він піднявся на приступку і ввійшов у вагон, повний парижанок. Побачивши цього дивного чоловіка, обвішаного карабінами та револьверами, дами отерпли від жаху.

Першого грудня 186… року, ясного, теплого полудня, зчудовані марсельці побачили, як на вулицю Канеб’єр, залиту зимовим провансальським сонцем, вийшов терок , та ще й який терок ! У Марселі, далебі, терків не бракує, але такого вони ще не бачили!

Ви, звичайно, вже здогадалися, що цей терок – не хто інший, як Тартарен, великий Тартарен Тарасконський! Разом зі своїми скринями зі зброєю, з аптечкою, з консервами він сунув набережною до пристані пароплавної компанії «Туаш», де стояв пакетбот «Зуав», на якому наш герой мав плисти туди .

У Тартаренових вухах ще й досі лунали оплески тарасконців, його сліпило південне сонце, п’янили пахощі моря, і він ішов, гордо підвівши голову, зі своїми рушницями за плечима, й замилувано дивився на марсельський порт – він бачив цей чудовий порт уперше. Нашому тарасконцеві здавалося, що він марить. Йому ввижалося, що він – Сіндбад Мореплавець, який блукає казковим містом із «Тисячі й однієї ночі».