Альфонс Доде - Тартарен Тарасконський

Та особливо красномовним бував він увечері, у голови суду Ладевеза або у бравого командира, чи то пак відставного начальника полкової швальні Бравіда; коли після обіду подавали каву, всі гості присувались до Тартарена й просили розповісти, як він буде полювати на левів, і наш герой починав… Зіпершись ліктями на стіл, присунувши до себе чашку, він розповідав глухим од хвилювання голосом про небезпеки, що загрожують йому на чужині. Він говорив, як подовгу доводиться чатувати на звіра темними ночами, говорив про малярійні багнища, про річки, отруєні олеандровим листям, про сніги, про палюче сонце, про скорпіонів, про хмари сарани… Розповідав він також про атлаських левів, про те, які вони дужі, як нападають, які бувають люті, коли паруються…

Кінець кінцем, натхнений власною мовою, Тартарен схоплювався із стільця й, вибігши на середину їдальні, рикав, як лев, кричав: «Пах-пах!», удаючи постріл з карабіна, свистів, як розривна куля, розмахував руками, перекидав стільці…

І господар, і гості сиділи бліді, мов полотно. Чоловіки перезиралися й хитали головами, жінки заплющували очі й тихо повискували з жаху, старі діди войовниче потрясали своїми довгими ціпками, а в сусідній кімнаті хлоп’ята, яких давно вже повкладали спати, розбуджені риканням і пострілами, здіймали лемент і просили засвітити світло.

Проте час минав, а Тартарен усе ніяк не рушав у дорогу.

Та чи й справді мав він намір їхати?… Тартаренів біограф, мабуть, не спромігся б відповісти на це делікатне запитання.

Минуло вже понад три місяці, як звіринець Мітен поїхав з Тараскона, а наш винищувач левів і досі не рухався з місця… Може, простодушний тарасконець, засліплений самооманою, гадав, що він уже побував в Алжирі? Може, розводячись про майбутні лови, він сам себе переконав, що все це вже було, мабуть, уявляв це собі так само виразно, як і те, що піднімав у Шанхаї консульський прапор та стріляв – пах-пах! – по монголах.

Однак якщо Тартарен Тарасконський знову став жертвою самоомани, то тарасконці, на превеликий жаль, не стали. І коли по трьох місяцях чекання вони довідались, що винищувач левів не склав iще жодної валізи, то почали ремствувати й нарікати.

– Буде так само, як і з Шанхаєм! – посміхаючись, казав Костекальд.

Тарасконці підхопили цю фразу, бо жодне вже не вірило у Тартарена.

Особливо безжальними були телепні й страхополохи на взірець аптекаря Безюке – ті, що й від блохи сахаються, а стріляючи з рушниці, завжди заплющують очі. Хоч би куди пішов бідолашний Тартарен – чи в клуб, чи на еспланаду, – вони підходили до нього й глузливо питали:

– То ви їдете? Коли ж?…

У крамниці в Костекальда Тартарен уже не був найпочеснішим гостем і найвищим суддею. Стрільці по кашкетах зреклися свого ватажка!

Потім посипалися епіграми. Голова суду Ладевез, який, бувало, на дозвіллі залицявся до провансальської музи, склав пісеньку, що дуже припала всім до вподоби. В ній мовилось – місцевою говіркою – про одного славетного мисливця на ім’я метр Жерве, який своєю смертоносною зброєю мусив би винищувати всіх африканських левів – до останнього! Однак клята рушниця мала дивовижну властивість: хоч скільки тисни на курок – а куля ані руш!

А куля – ані руш!

Додати нічого – все ясно як білий день…

Незабаром пісеньку співали всі тарасконці, і досить було Тартаренові виткнути носа за хвіртку, як вантажники на пристані й малі савояри-чистильники заводили хором:

Щоправда, коли він підходив ближче, співуни замовкали – згадували про його «подвійні м’язи».

О тарасконська приязнь, яка ж бо ти зрадлива!..

Наш великий муж удавав, ніби нічого не чує й нічого не бачить, але насправді ця потайна війна, в якій застосовували отруєну зброю, завдавала йому пекучого болю. Він відчував, що Тараскон відвертається від нього, що тарасконці віддають свою любов іншим людям, – і невимовно страждав…

Любо сидіти біля казана популярності, але, боронь Боже, щоб він перекинувся! Так попечешся, що затямиш, поки й віку твого!..

Однак Тартарен таїв свій біль: поводився так, ніби нічого не сталося – лагідно й привітно, і завжди всміхався.

Проте іноді маска веселої безтурботності, якою він із гордості затуляв обличчя, зненацька спадала, – і тоді обурення й туга проганяли усмішку…