Альфонс Доде - Тартарен Тарасконський

До всього, торговельний дім Гарсіо-Камюс вабив іще й тим, що на нього час від часу нападали монголи. Усі двері тоді враз замикалися, службовці хапались за зброю, над конторою підіймався консульський прапор, і – пах-пах! – із вікон по монголах.

Зайве й казати, з якою радістю прийняв цю пропозицію Тартарен-Дон Кіхот. Та ба! В ту ж мить подав голос Тартарен-Санчо. А що він завжди брав гору, то нічого з того не вийшло.

Усі тарасконці без угаву судили-рядили: «Поїде?» – «Не поїде?» – «Закладаюся, що поїде!» – «Присягаюсь, що не поїде!» Це була для міста визначна подія… Тартарен так і не поїхав, але ця історія іще вище піднесла його славу. Мало не поїхати в Шанхай – для тарасконця однаково, що поїхати туди. Городяни стільки торочили про цю подорож, що зрештою й самі майже повірили, ніби Тартарен уже побував у Шанхаї й повернувся звідти. Вечорами в клубі всі розпитували його про шанхайське життя, про тамтешні звичаї, клімат, опіум та міжнародну торгівлю.

Наш великий муж, незрівнянний митець у таких справах, залюбки про все розповідав. А згодом уже й сам повірив, що побував у Шанхаї! І, вкотре вже розповідаючи про напад монголів, Тартарен хвалився:

– Тоді я роздаю зброю своїм службовцям, підіймаю консульський прапор і – пах-пах! – із вікон по напасниках!

Слухачі здригалися.

Ви скажете:

– Ну, то ваш Тартарен – несосвітенний брехун!

А я на це заперечу:

– Ні! Аж ніяк ні! Тартарен – не брехун!..

– Але хто-хто, а він же знав, що не був у Шанхаї…

– Ясна річ, знав! Однак…

Ось послухайте, що я вам скажу. Я певен, цілком певен: коли півничани твердять, ніби всі південці – брехуни, то вони помиляються. Не вірте їм! Їхня думка хибна. Нема на півдні брехунів – ні в Марселі, ні в Німі, ні в Тулузі, ні в Тарасконі. Південець не бреше – він помиляється. Так, він не завжди каже правду, але завжди вірить у те, що каже!.. Його брехня – це не брехня, це ніби якась самоомана.

Так, так, самоомана! Хочете переконатися? Поїдьте на південь – і самі побачите… Ви побачите дивовижний край, у якому сонце геть усе змінює і геть усе збільшує. Провансальські пагорки, не вищі від Монмартру, здадуться вам велетенськими; стародавній храм у Німі – цей іграшковий будиночок – собором Паризької Богоматері. О, ви там побачите… Присягаюся: один-єдиний брехун на півдні – це сонце!.. Хоч би чого воно торкнулося – все збільшується!.. Чим була Спарта за часів свого розквіту? Звичайнісіньким селищем. Що являли собою Афіни? Щонайбільше – провінційне містечко… Однак в історії вони ввижаються нам двома величезними містами. Ось як прислужилося їм сонце…

То чи ж дивно, що те саме сонце, обливаючи своїм промінням Тараскон, здужало обернути відставного начальника полкової швальні на бравого командира Бравіда, ріпу – на баобаб, людину, яка тільки збирається до Шанхая, – на людину, яка вже повернулася звідти!

Ми змалювали життя Тартарена Тарасконського до того, як слава торкнулася його чола й увінчала його вічними лаврами, – змалювали життя цього героя у звичайних обставинах, розповіли про його радощі та печалі, мрії та сподівання. А тепер перегорнімо кілька найславетніших сторінок його життєпису. Зупинімося хоч би на тій, де розповідається про незвичайну подію – подію, яка дала привід чародійці долі вщедрити Тартарена своєю найвищою ласкою.

Якось увечері Тартарен Тарасконський, сидячи у зброяра Костекальда, заходився показувати охочим, як заряджати голчасту рушницю, – вона ще тільки входила в ужиток. Зненацька грюкають двері, і в крамницю вскакує один із стрільців по кашкетах, до смерті переляканий.

– Лев! Лев! – репетує він.

Усі вмить застигають, скуті розгубленістю й жахом, а потім починається шарварок. Тартарен бере рушницю напоготів, Костекальд біжить до дверей і замикає їх.

Усі обступають стрільця по кашкетах, напосідають на нього, один поперед одного сиплють запитаннями і врешті довідуються, що в Тарасконі на кілька днів спинився, повертаючись з Бокерського ярмарку, звіринець Мітен. Оце щойно він розташувався на Замковому майдані – з усіма своїми удавами, тюленями, крокодилами й чудовим атлаським левом…

Атласький лев у Тарасконі! Чи таке бачено, чи таке чувано?! О, яка пиха засвітилася в очах усіх стрільців по кашкетах, як засяяли їхні мужні обличчя, як міцно потиснули вони один одному руки! Від хвилювання їм усім відібрало мову…