Альфонс Доде - Тартарен Тарасконський

Задля того, щоб вирватися з цих тісних лабет, щоб хоч на якийсь час забути про клуб, про Ринковий майдан, він садив баобаби та інші африканські рослини, завішував кабінет зброєю, чіпляв один на один малайські кріси, зачитувався романами, силкувався, мов той безсмертний Дон Кіхот, з допомогою уяви та мрії вирватись із пазурів невблаганної дійсності… Марні зусилля! Хоч би що робив Тартарен, намагаючись угамувати свою жадобу пригод, – усе тільки роздмухувало її. Коли він кидав погляд на свій багатющий арсенал, у ньому спалахували гнів та роздратування. Здавалося, й стріли ласо волали: «На бій! На бій!» У вітті баобаба шелестів, мовби дражнячи його, вітер мандрів… А тут іще й Густав Емар та Фенімор Купер…

Хіба раз бувало, що Тартарен, спекотного літнього дня сидячи самотою серед своїх мечів над романом, раптом схоплювався на ноги, жбурляв книжку, кидався до стіни й, рикаючи, хапав зброю, яка трапляла під руку?…

Бідолаха забував, що він у себе в Тарасконі, що на ньому фулярова хустка та кальсони. Усе, чого він начитався, він обертав на дійсність… Він бігав по кімнаті, вимахуючи сокирою або томагавком, і репетував, чимраз дужче розпалюючись:

– Нехай лишень вони сюди поткнуться!..

Вони! Хто вони ?

Тартарен і сам до пуття цього не знав. Вони – це все, що нападає, змагається, кусає, роздирає пазурами, знімає скальпи, виє, реве… Вони – це індіанець сіу, який витанцьовує навколо стовпа, до якого прив’язаний білий мисливець. Це сірий ведмідь Скелястих гір, який тупцяє на місці, облизуючись скривавленим язиком. Це туарег, який кочує пустелею; це малайський пірат; це абруцський бандит… Одне слово, вони – це вони! Вони – це війна, мандри, пригоди, слава.

Та ба! Хоч як прикликав їх безстрашний тарасконець, хоч як загрожував і нахвалявся – вони не приходили. Та й що б вони, горопахи, робили в Тарасконі?

І все одно Тартарен чекав їх і готувався до зустрічі з ними безнастанно, а надто ввечері, коли йшов до клубу.

Рицар-тамплієр, що ладнається до вилазки в табір невірних, які обложили його, китайський солдат, що під прапором тигра готується до битви, войовничий команч, що ступив на воєнну стежку, – все це ніщо перед Тартареном Тарасконським, коли він о дев’ятій вечора, через годину по вечірній зорі, збираючись до клубу, обвішує себе зброєю з голови до ніг.

«До бою готуйсь!» – як кажуть моряки.

На ліву руку Тартарен надягав залізну рукавицю із шпичаками, в праву брав палицю-шпагу, в ліву кишеню клав кастет, у праву – револьвер. За пазуху, під жилетку, запихав малайський кріс. Що ж до отруєних стріл – боронь Боже! Тартарен нехтував ними – це, на його думку, була віроломна зброя.

Перш ніж вийти, він якийсь час вправлявся у присмерку свого тихого кабінету: фехтував, стріляв у стіну, грав м’язами, а потім брав ключ од хвіртки й повагом простував через сад. По-англійськи, панове, по-англійськи! Оце і є справжня мужність!

Проминувши сад, він одчиняв важку залізну хвіртку. Точніше, не одчиняв, а штовхав її так рвучко, що вона, розчахнувшись, вдарялася об огорожу… Якби під огорожею стояли вони , то від них лишилася б хіба що мокра пляма!.. Та, на превеликий жаль, вони не стояли під огорожею.

Тартарен виходив за хвіртку, зиркав праворуч, ліворуч, озирався, швидко повертав двічі ключ – і гайда в дорогу!

На Авіньйонському шляху – ані душі живої. Усі двері замкнені, всі вікна темні. Навкруги – чорний морок. Тільки де-не-де у ронському тумані блимав ліхтар…

Величний і грізний, Тартарен Тарасконський ішов сягнистим кроком, викрешуючи іскри залізним вістрям палиці з кам’яної бруківки. Хоч би де простував – вулицею, бульваром чи завулком, – він завжди тримався середини. Це підказувала йому мудра обачність: адже так можна наперед бачити небезпеку, а головне – уникнути того, що іноді вихлюпують тарасконці зі своїх вікон. Не подумайте тільки, що Тартаренова обачність свідчила про страх… Ні, він лише стерігся!

Ось незаперечний доказ того, що Тартарен не боявся: він ішов до клубу не бульваром, а найдовшим і найтемнішим шляхом, через увесь Тараскон, без кінця петляючи паскудними, підозрілими закапелками, в кінці яких зловісно виблискувала Рона. Бідолаха усе сподівався, що на якомусь розі з мороку зненацька виринуть вони й кинуться на нього ззаду. Ото вже завдав би Тартарен їм гарту!.. Та примхлива доля мовби глузувала з нашого героя. Жодного, жоднісінького разу не пощастило йому наразитися на небезпечну зустріч! Хоч би з собакою, хоч би з п’яницею! Ніколи!